За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Василь Сич. Василь Сич
До війни 52-річний Василь Сич, родом із міста Збараж Тернопільської області, був підприємцем: займався ремонтом і продажем вживаної техніки, прокатом велосипедів та туристичним бізнесом. Після початку повномасштабного вторгнення став військовослужбовцем, служив вогнеметником та працював на вогнеметній системі «Сівалка-ВМ8». Під час служби Василь зіткнувся з онкологічним захворюванням. Він пройшов лікування та повернувся до служби.
До Дня захисників і захисниць військовослужбовець 704-ї окремої бригади РХБ захисту сил підтримки ЗСУ Василь Сич розповів Суспільному свою історію, а також про свій шлях від цивільної людини, до військового з бойовим досвідом, про страх на війні, боротьбу з онкологією та те, як пережите змінило його ставлення до життя і родини.
Які плани у вас були до війни?
Хотів поставити бізнес «на потік». У мене були люди, які працювали зі мною, яким я довіряв і на яких міг покластися. Станом на 2022 рік я досяг того рівня, якого хотів, і планував присвятити більше часу дружині та дітям. Життя налагоджувалося після стількох років праці, але в один момент усе перекреслилося.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?
Дружина прокинулася першою. Я ще спав, а вона розбудила мене зі словом: «Війна». Одразу зібрався, поїхав на роботу. Насамперед з автомобіля «полетіли» всі диски з російськими піснями. Я любив слухати Висоцького, «Бі-2», Лєтова, але більше цього робити не міг.
Пам’ятаєте той момент, коли сказали собі: «Я йду воювати»?
Я одразу знав, що він буде. Сам хотів. Прийшов у військкомат, сказав, що хочу призватися, але мені потрібно три тижні. У мене була майстерня, там було дуже багато техніки, були працівники. Техніку потрібно було віддати, з працівниками — розрахуватися. Коли все було зроблено, я одразу призвався, а увесь бізнес закрив та продав. Багато людей, які на мене працювали, теж призвалися до лав ЗСУ.
Як відреагували ваші близькі?
Усі мене підтримали. Дружина теж збиралася піти. Вона у мене медик, хотіла волонтером працювати на стабілізаційних пунктах. Вона написала заяву, спочатку її не розглянули, але з третього разу погодили. Довелося її відмовляти. Дуже переживав, щоб діти не залишилися без батьків.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Чи було страшно в ті перші дні?
Звичайно. Мені й тепер страшно. Страх — це нормально. Хто не має страху, той помирає — це закон. Я ніколи не був боягузом, але розумний страх допомагає діяти логічніше, з холодним розумом оцінювати ситуацію. У деяких моментах він може зберегти тобі життя.
Військовослужбовець. Василь Сич
Яку посаду ви отримали спочатку?
Я був водієм-хіміком. Але згодом, коли захотів брати більш активну участь у бойових діях, я та ще троє людей добровільно перевелися у вогнеметний батальйон. Мене відправили навчатися. Ми працювали з РПВ-16.українським реактивним піхотним вогнеметом одноразового використання з термобаричною бойовою частиною
Пам’ятаєте свій перший бойовий вихід?
Розвідка нас провела. Приїхали, спрацювали. Спочатку можна було робити лише по одному пострілу — це було менш небезпечно. Потім уже робили по два, а це могло мати дуже погані наслідки. Ворожі снаряди сипалися на нас зліва і справа, але на дорогу, якою ми поверталися до місця дислокації, нічого не прилетіло. Пам’ятаю, як тоді сказав, що це «Божі крила» нас прикривали.
Ви обіймали різні бойові посади. Яка запам’яталася найбільше?
Напевно, «Сівалка-ВМ8»Українська вогнеметна система, що призначена для відстрілу некерованих авіаційних ракет із термобаричним зарядом. Це було і найбезпечніше, і водночас адреналіну вистачало. Вони (росіяни — ред.) не знали, що це за машина. Ми швиденько заїжджали, «насипали-насипали» і зникали, як привиди. Перехоплювали їхні переговори — вони там були, м’яко кажучи, «в шоці». Ми серйозні «плантації» там знищували. Після прильоту термобаричного боєприпасу шансів вижити практично не було. До нас приїжджав комбриг, казав, що наш екіпаж — один із двох найкращих за результативністю уражень.
Василь Сич з побратимами. Василь Сич
Згодом до випробувань війною додалося ще одне — вам діагностували онкологію. Як ви про це дізналися?
Це виявилось після контузії у Бахмуті, коли в підвал, де ми перебували, прилетів танковий снаряд. Згодом я проходив військово-лікарську комісію. Тоді мені і назвали цей діагноз. Мені зробили операцію, також я пройшов курс радіойодтерапії — і хвороба відступила. Це був дуже важкий час, але дружина завжди мене підтримувала, завжди була поруч. Вона об’їздила зі мною майже всю лінію фронту, приїжджала до мене практично всюди.
Василь Сич з побратимом. Василь Сич
Ви пройшли бойові дії, виконували бойові завдання. Що було страшніше: йти на бойове завдання чи почути слово «онкологія»?
Напевно, онкологія. Це було якось страшніше. Слава Богу, зараз усе добре. Їжджу на обстеження, маю підтримувальне лікування. Мені встановили третю групу інвалідності, пропонували комісіюватися, але я не хотів. Написав заяву на ім’я начальника ВЛК і залишився у війську. Зараз усе добре: їжджу, здаю аналізи, проходжу УЗД — контролюю весь процес. Згодом отримав нову посаду — техніка роти. Тепер відповідаю за техніку та забезпечення, але скажу чесно — краще воювати, ніж займатися цим. Якось звичніше.
Що вас підтримувало у цей важкий час?
Родина. Дружина весь час була зі мною, об’їздила половину лінії фронту. На мою думку, їй уже можна УБД давати. Побратими також підтримували, ставилися зі співчуттям, допомогли й фінансово.
Чи залишився у вас той підприємець, яким ви були до війни? Плануєте повернутися до бізнесу після війни?
Ні, його більше немає. Якщо повертатися до бізнесу, то тільки до туристичного. У ньому менше стресу. Спокійніше. До попереднього життя я вже не зможу повернутися.
Якби перед вами зараз сидів той чоловік, яким ви були 23 лютого 2022 року, він би вас упізнав?
Абсолютно ні. Я почав дуже цінувати сім’ю. Раніше не задумувався, наскільки це для мене важливо. Можливо, я був трохи егоїстом, але зараз усе інакше.
Що б ви сказали людині, яка зараз бореться з онкологією і думає, що її життя закінчилося?
Ніколи не здаватися. Бути позитивно налаштованим. Людина дуже часто сама себе з’їдає зсередини. Коли я лежав у лікарні, зі мною було ще двоє людей. Один чоловік був позитивним, спілкувався, жартував — і йому було легше все це проходити. А інший гриз себе зсередини, ні з ким не спілкувався, постійно щось бурмотів. І я бачив, що він з’їдає себе більше, ніж сама хвороба.
Якби можна було повернутися в ранок 24 лютого 2022 року і сказати тодішньому собі лише одну фразу — що б ви сказали?
Все від Бога. Значить, так хотів Бог.
