43-річний Андрій у цивільному житті мав спеціальність – світлотехнік, довгий час перебував на біржі праці, звідки і пішов у 44-ту тернопільську артилерійську бригаду, сьогодні військовий має нову спеціальність – артилерист-навідник.
Свій перший контракт Андрій підписав у 20-му році. Щиро поділився, що спершу мотивувала йти в армію відсутність роботи. У центрі зайнятості відвідав семінар, який проводили з військової частини, пише 20 хвилин Тернопіль.
“На цьому семінарі мене нічого не зачепило, просто була потрібна робота, – розповів військовий. – А коли підписав контракт і побачив, що відбувається, то зрозумів, що необхідно негайно звільняти нашу країну від супостата”.
До повномасштабного наступу проходив службу неподалік від Маріуполя та Волновахи. Тоді було відносно спокійно – наряди, чергування, господарські справи, побут. Артилерія від ворога не долітала. Тому хлопці безперервно працювали над собою, вдосконалюючи знання і навички. Постійно проводили заняття.
“Нас готували до повномасштабного нападу, попереджали, що такий варіант можливий, – веде далі Андрій. – Зранку, коли все почалося, ми виїхали на вогневі позиції у Житомирську область”.
На півночі, за словами військового, його підрозділ ще працював на гіацинтах – старому радянському артилерійському озброєнні.
Каже, що постійно була робота – і від них, і по них.
Андрій у підрозділі – навідник. Йому передають координати цілей, а він уже спрямовує дуло гармати. Максимальна кількість пострілів у день – 194. Це він розповідає лише про свій підрозділ. Наразі, за словами військового, такий результат – рекорд. А зазвичай вистрілюють по більш як сто разів щодня.
“Робота гармати, її успіх залежить не лише від навідника, – роз’яснює про свою роль. – Розрахунок має бути злагоджений так, що солдат розуміє з півподиху один одного”.
У кожного своє завдання, кожен чітко знає свою роботу.
“Буває, що за п’ять пострілів ціль уражена – чи колона техніки, чи жива сила, – веде далі розмову солдат. – А часом можна стріляти по одній цілі, випустивши кілька десятків снарядів – інколи заважають несприятливі погодні умови, і гармата не завжди слухняна. Якось під час роботи нас почали накривати, – продовжує військовий. – Один не встиг сховатися, і командир не зміг сидіти спокійно в окопі – пішов переконатися, що з ним все добре, повернулися вдвох. Солдат був віддалік, залишився, бо мав важливу роботу”.
Гатять орки – без перебору: і по військових, і по мирних. У хлопців складалося враження, що московитам все одно по кому стріляти. Ненависть вражає. Шокувало Андрія, коли побачив здаля, як вони «попрацювали» по Слов’янську – просто бомбили ринок.
“На Бахмут фосфор кидали, я один раз бачив, як ті бомби вибухали, – ділиться враженнями солдат. – Повільно падає, ніби вогняна куля із іскрами, як від зварювального апарату – дуже повільно. Волосся дибки стає – штук з 15 впало. Ми тоді їхали в машині, спостерігали крізь скло”.
Найбільше Андрія шокувало те, що залишають за собою окупанти на звільнених територіях. Відступаючи, вони не забирають своїх трупів. Пакують у мішки, стягують на купи і… заміновують.
“Ми проїжджали попри завод неподалік від нас, бачимо – лежать чорні мішки з трупами, сморід – жахливий, – розповів військовий. – Розвідники нас попередили, що вони заміновані”.
Для чого мінують, невідомо. Утім, зрозуміло, що уся ця гниль серед спекотного літа аж ніяк не є добривом для нашої землі.
Швидше, навпаки – несе ще й екологічну небезпеку.
За більш як півроку інтенсивної роботи уже дуже хочеться додому, поділився Андрій.
Щоб морально відійти, виспатися. Та наразі їх немає кому замінити.