фото Суспільне. Тернопіль Людмила Сліпа з Тернопільщини стала зв’язковою УПА в 13 років – зараз їй 89.
За словами жінки, упівцями були двоє її старших братів — Михайло та Іван, а сестра Марія також була зв’язковою.
Спочатку Людмила виконувала завдання разом із сестрою, а потім самостійно розносила листівки та їжу повстанцям.
Про підпільну роботу та родинні зв’язки з патріархом Йосипом Сліпим вона розповіла Суспільному.
Людмила Сліпа народилася в селі Золотники в 1937 році.
Про своє дитинство згадує так:
«Батько мій був дуже великий господар. Мав багато поля. Дуже любив займатися польовими роботами. 120 моргів поля мав і 360 пнів пасіки було. То він наймав людей, люди працювали в нього. Тут навіть по сусідству ще тепер діти полишалися, казали: «Якби не твій батько, то ми були б з голоду всі повмирали».
Мама була з бідної родини.
Мама нічого не мала, але мій батько був вдівець.
Йому жінка померла в 45 років. І потім десь побачив маму мою, приїхав із Заздрості сюди, в Золотники. Я була п’ятою дитиною в мами».
За словами Людмили, її батько був двоюрідним братом майбутнього патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого.
Жінка згадує, що він інколи гостював у Золотниках.
«Йосип приїжджав зі Львова. Приїжджав сюди, їхав там на поле до тата, як тато працює. Співчував тату, що в нього була важка праця. На то всьо дивився. Та й дуже його бджоли кусали. Тато ситка не накладав, а йому дав таке ситко на голову, аби його бджоли не кусали. Він каже: “Брате, та що тебе бджоли не кусають, ти без ситка?”. А він каже: “Мене всі знають. Ти більше приїжджай”», — згадує жінка.
Людмила розповідає, під час Другої світової війни активно почало діяти українське підпілля.
У 1945 році до повстанської армії пішов її старший брат Михайло:
«Раненько мав йти до армії. Мама йому вже зладила всьо: рубцак, горнятко, ложку, сухарів напекла. А ввечері прийшли з УПА. Вони його закликали надвір. Там з ним поговорили. Прийшов брат до хати, і каже до нас: «Тихенько, без крику, без шуму. Від сьогодні я не ваш син, ви не моя мама. Ви втікайте з хати, тут не сидіть. Куди годні, туди розходьтесь, бо місця вам тут не буде». І пішов. І ми так зробили».
Тоді востаннє вона бачила брата Михайла, розповіла Людмила.
Його вбили у 1947 році.
Згодом до УПА долучилася її старша сестра.
«В неї псевдо було Береза. Вийшла заміж за бандерівця і родила дитину. Така була [в них] землянка, не хата, просто землянка. Така зависока була, що голова до стелі досягала», — згадує жінка.
Сестра Людмили залишилась жити з донькою у землянці до 1949 року.
Згодом, за словами Людмили Сліпої, їхню криївку знайшли співробітники радянських органів держбезпеки:
«Тоді їх позабирали. Маму забрали, брата Івана забрали, сестру забрали. Мене лишили в тій землянці з тою дитиною. Вона дуже плакала по ночах. Кожну ніч обступали тую землянку, чи хто не буде приходив до мене. І чи не буде приносити якоїсь допомоги».
Рідних Людмили протримали в ув’язненні п’ять місяців. Вона в той час носила їм їсти й доглядала племінницю.
Коли Людмилі було 13 років, розказує, почала співпрацювати з УПА. Була зв’язковою разом із хлопцями з сусіднього села.
«Була в п’ятому класі. Тут був райком, де зараз сільська рада. То ми мали той райком підірвати. Вони мали під нього підкласти [вибухівку] під той будинок і мали його взірвати. Я листівки порозносили ввечері, щоб люди до колгоспу не йшли. Але чоловік із Соколова здав їх, і їх полапали. Моя мама шукала за мною два місяці, не знала, де я є. Я втекла, а їх полапали і посадили», — згадує жінка.
За її словами, навіть після цього продовжила допомагати повстанцям.
Про деталі не розповідає, каже, ще не пора — залишився страх з тих часів, коли за співпрацю з упівцями карали. Розповідає, зазвичай носила їжу повстанцям та розносила листівки:
«Старші зв’язкові варили. На таких молодих дівчат [як я] уваги не звертали. Дадуть мені корову, я прийду до лісу там на Бурканові, під граба. Закашляю, погодую [упівців]. Корову попасла, далі йду додому. Було тяжко годувати бандерівців в ті роки, 46–50 роки. Ну я ходила збирала, хто дав два яйця, хто дав кулак муки. В 50-х роках вже остання боївка була на Бурканові. То вже три їх самі повбивалися, господар їх здав. Зв’язковою я була до 50-х років і тримаюся до сих пір. До сієї пори тримаюся. Я давним-давно в УПА стою. В мене вже великий стаж».
Про те, що жінка співпрацювала з повстанцями, в радянських спецслужбах так і не дізналось, каже Людмила.
У шафі ж досі тримає повстанську форму брата.
«То ще мій брат її мені лишив. Бандерівська сорочка. Вона старенька. Була захована, закопана, то я в 1991 році її відкопала, тую форму», — показує одяг Людмила Сліпа.
Із майбутнім чоловіком Романом жінка познайомилася в 1955-му році.
«Я йшла в центр, а він йшов назустріч зі моїм двоюрідним братом. Побачив мене. Каже: «Міхал, а то чия така файна дівка? Вона мені так сподобалася». А він каже: «Моєї тітки». Каже: ″Може, би ми пішли ввечері туди?″. А він каже: ″Та підем, чого не підем″. Він прийшов, а я втекла. Я встидалася, мені був 18-й рік. Він посидів, поговорив-поговорив. На другий вечір він знов прийшов, на третій вечір він знов прийшов. Так він приходив цілий тиждень. Тоді прийшов до мене. Говорив: ″А я тебе кохаю, а я тебе люблю, а ти мені вподобалася″. Притулив мене до себе. Мені так шкода його, він такі тюрми відбув», — згадує жінка.
Після одруження Людмила з чоловіком працювали в колгоспі. Потім влаштувалась в буфет на хлібзавод. Каже, тоді повстанський рух вже був не такий активний, тому роботи було небагато. Разом з чоловіком виховали четверо дітей. У 1994 році він помер. Зараз Людмила залишається в рідному селі:
«Про що я мрію? Закінчити війну і молитися мені, щоби я всьо розказувала, щоб я нічого не боялася. І таку Україну, вільну, незалежну, як я хочу».
