За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Олександр Колотович під час інтерв’ю. Суспільне Тернопіль
Але я настільки зневірився, настільки не хотів тішити себе марними ілюзіями й фантазіями, що подумав: «Добре, буду сподіватися, що це місце просто не гірше, ніж тут». Що там, може, буде більше їжі або менший тиск. Вирішив не думати, що це обмін, щоби сильно не обламуватись. І виявилося, що це справді не обмін. Нас привезли в 38-му колонію на території Луганської області. Там теж була прийомка з усіма цими процесами, як у СІЗО. Під час кожного обшуку треба було роздягатися. Коли побачили татуювання, звіряча агресія посилилася.
Колонія сильно відрізняється від СІЗО: це не окреме приміщення, а велика територія з будівлями барачного типу. Це великі триповерхові казарми із загальним житловим сектором, де одночасно можуть жити до 200 людей. Там уже були інші правила. Фізично було простіше, тому що було більше простору. Більше людей — це теж плюс: з’являється можливість хоча б поговорити, щось дізнатися від тих, хто потрапив у полон пізніше за тебе, почути, що відбулося хоча б у 2022 році.
Ще була так звана локальна територія — двір біля бараку. У певний час там можна було пересуватися. Тобто було більше простору, свіже повітря, можливість ходити територією. Але допити нікуди не ділися.
Як вони були в СІЗО й комендатурі, так продовжилися й там. Ті, кому ще не сфабрикували справи, — готовий матеріал для цього. Ці спроби не припинялися. Але через більшу кількість людей допити були рідшими: декілька разів на місяць, може, раз на місяць, а не через день чи щодня. У цьому плані було більше спокою.
38-ма колонія, як я вже потім дізнався, — не найгірше місце. Але побиття на допитах нікуди не ділися. Їжі й далі давали мінімум — щоб ти просто міг існувати. Треба було виходити на роботи: розвантажувати овочі, які привозили, прибирати будівельне сміття. Обирати ти не міг. Це треба було робити, хочеш чи ні.
Влітку пекельно спекотно, а взимку неймовірно холодно
У СІЗО засуджені й військовополонені живуть в одній будівлі. Для засуджених мусили підтримувати якісь мінімальні умови: опалення, водопостачання хоча б раз на декілька днів. А в колонії один барак із чотирьох був із засудженими, решта — з військовополоненими. Ми перебували в окремих бараках, тому умовами там не сильно заморочувались.
Узимку було катастрофічно холодно, усі спали одягнуті. Одяг, який вони видають, — це якийсь фантастичний винахід. Тканина, в якій улітку пекельно спекотно, а взимку неймовірно холодно. У ньому ніколи не буває комфортно. Яка б не була погода, тобі або занадто спекотно, аж стоїш увесь мокрий, бо він не вентилюється, або дуже холодно: він замерзає і не зігрівається навіть від тебе самого.
Там було по-іншому. Були речі, яких не було в СІЗО, але натомість з’являлися інші способи тиску.
«Військовополонений не знає, скільки має там пробути, на відміну від засудженого»
Туди привозили військовополонених із різних місць утримання. Були люди, які потрапили в полон пізніше за мене, і від них я дізнавався новини. Їм було рік чи декілька років, але для мене це все одно були новини. У колонії я дізнався, що в Україні, принаймні в обласних центрах і великих містах, відбуваються регулярні акції на підтримку військовополонених. Для мене це було «вау». Військовополонений не знає, скільки має там пробути, на відміну від засудженого, у якого є дата, до якої він відмічає дні в календарику. У військовополоненого цієї дати немає. Він розуміє, що може пробути в полоні ще декілька днів, а може — декілька років. Тому будь-яка новина, яка може думками наблизити додому, надовго додає сил. Коли я дізнався про ці акції, це стало величезним стимулом далі триматися вкупі.
Обмін — це лотерея
Якщо з колонії забирали десяток і більше людей, то це був обмін. Після їхнього від’їзду нам казали, що відбувся обмін: стільки-то на стільки-то. Тому ми розуміли: якщо забирають 10 або більше людей, то, найімовірніше, на обмін. Перший рік я фантастично на це реагував. Для мене це була найкраща новина з можливих. Навіть коли я не потрапляв на обмін, розумів, що є хлопці, які довше за мене в полоні, є оборонці «Азовсталі», які мали би бути в більшому пріоритеті. Я щиро радів за тих, хто їде, і розумів, що мій день теж настане, усе добре. Але потім почали їхати хлопці, які пробули в полоні менше за мене, декілька місяців. З одного боку, я розумію, що це лотерея і тут не вгадаєш, за якими критеріями обирають. З іншого — втрачається відчуття, що це може відбутися з тобою.
Олександр Колотович. Суспільне Тернопіль
Ти бачиш, як їдуть люди, які довше за тебе в полоні, які приблизно стільки ж, які менше. Розумієш, що обмін — це взагалі щось не про тебе. Є ти, а є оце все, де відбуваються обміни. Ця зневіра гнітить. І цей інформаційний вакуум, коли ти не знаєш, що відбувається, — ще один елемент тиску.
«У колонії регулярно хтось не витримував, люди гинули»
Були люди, які навіть без регулярного фізичного тиску не витримували й просто «плавились». Я знаю два приклади з 38-ї колонії, коли в людей уже був психічний розлад і вони були не в собі. Через холод і сирість сильно погіршувалося здоров’я. У колонії регулярно хтось не витримував, люди гинули.
Були проблеми із серцем, туберкульоз. Якщо хтось не хотів щось підписувати на допиті, його могли відправити в так званий дисциплінарний ізолятор — по суті, підвал. Там люди не витримували ще швидше. З одного боку, було менше фізичного впливу, бо багато людей. З іншого — моральний тиск: ти не знаєш, скільки ще тут бути, чи це колись скінчиться, що відбувається вдома. Умови, в яких ми перебували, теж шкодили.
У 38-й колонії я пробув до обміну. А наприкінці 2023 року почалися так звані етапи: хлопців почали вивозити в Росію. Ходили чутки, що всіх вивезуть. Кому пощастить поїхати звідси на обмін — класно, а кому не пощастить, той ще побачить, що таке тюрма в Росії.
Були військовополонені, які відмовилися від обміну
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Була окрема категорія людей, які з якихось причин вирішили залишитися в Росії й відмовилися від обміну. Для мене це загадка. Досі не розумію, що має відбутися в голові людини: ти проходиш усі ці тортури й знущання в СІЗО, потрапляєш у колонію, де це не припиняється, а набуває іншої форми, і вирішуєш: клас, лишаюсь.
Я не намагався з ними спілкуватися, щоб це з’ясувати, не настільки мені це цікаво, але для мене це феномен. Вони жили в окремому бараку, ми майже не контактували. Ходили чутки, що залишиться тільки цей 11-й барак, де живуть оці «перевзуті», а всіх військовополонених вивезуть у Росію.
Зекижаргонна назва ув’язнених за кримінальні правопорушення, з якими хлопці іноді перетиналися на роботах, розповідали, що таке тюрма в Росії. Тут тяжко, а там не всі переживають «прийомку». Декілька людей загине там, ще декілька — через набагато гірші умови. Наскільки б погано не було тут, там ще гірше. Ми чекали, що почнуться етапи, і сподівалися виїхати на обмін ще звідси, до них. У 2023-му вони почалися. Майже два місяці щотижня вивозили групи людей.
Обмін — це остання надія шибеника
Перший етап ми сприйняли як обмін. Навіть тамтешні вертухаїжаргонний сленг для назви тюремних наглядачів так думали: почали говорити хлопцям, що ви зараз приїдете додому, не думайте розповідати, як ви тут були. Тобто готували до обміну. Із цього можна зробити висновок, що вони самі не розуміють, що відбувається. Їм треба виконати команду й довести військовополонених з однієї точки в іншу.
Хлопці поїхали, але за декілька днів нам не сказали, як зазвичай, що відбувся обмін. Ми зрозуміли, що це, найімовірніше, етап. Хоча ще надіялися, що це просто непублічний обмін, про який ніхто не знає.
Це така остання надія шибеника. Ти сам вигадуєш неймовірні обставини, за яких хочеш, щоб це таки було правдою. Хоча десь глибоко вже розумієш, що це не так. Отак було з цими етапами. Ми все розуміли, хоча одне одному говорили, що це обмін. Але ні ти, ні той, кому говориш, у це не вірить. Просто треба, щоб це прозвучало, щоб було не так страшно. Бо не хотілося навіть говорити, що зараз поїдеш у ще гіршу сраку, ніж та, в якій перебуваєш.
Коли це почало регулярно повторюватися, а новин про обмін не було, ми всі зрозуміли, що це не він. Потім в етапах була пауза. До того ж у 38-му колонію почали привозити військовополонених з інших місць. Ми подумали, що етапи зупинили: якусь частину вивезли, а ми залишимося тут. Так і було.
«Знав, що вони їдуть додому, і дуже за них радів»
Потім, здається, на початку 2024 року до нас дійшла новина, що збили літак, який віз військовополонених на обмін. Нам сказали, що його збили наші. Але ми розуміли, що нас у полоні більше, ніж їх у нас, з огляду на кількість людей, які воюють з одного й іншого боку. Ми вважали, що наша сторона більше зацікавлена в обміні. До того ж розуміли, що їм на своїх байдуже.
Ще у війську я бачив, як вони ставляться до своїх людей, як відправляють їх на штурми: у радянських залізних касках, хтось із двома-трьома магазинами. Таке ставлення до штурмовика багато про що говорить. Я розумів, що й до військовополонених їм не сильно є діло. А знаючи, що в нас є мітинги, розумів: влада не зможе це ігнорувати. Зі щирого бажання чи під тиском суспільства — усе одно будуть змушені робити все для обмінів.
Тому я був переконаний, що наші би цього точно не зробили. Тоді була довга пауза між обмінами. А коли ми дізналися про збитий літак, втратили надію.
Олександр Колотович. Суспільне Тернопіль
Це була така дизмораль. Більшість із нас думала: до цього довго не було обмінів, а тепер їх не буде ще довше. І ти розумієш, що все, твої фантазії й думки руйнуються. Але після цього відбулося декілька обмінів. Під час одного з них із 38-ї колонії поїхали близько 100 людей.
Для мене це було великим святом: серед них було багато хлопців, з якими я сильно подружився в полоні. Знав, що вони їдуть додому, і дуже за них радів. Але коли зачитують в алфавітному порядку прізвища декількох людей перед тобою, а потім одразу після тебе — це дуже важко перенести. Ти за крок від того, щоб їхати додому, і знову залишаєшся позаду.
Розумієш, що обміни зазвичай не відбуваються один за одним, між ними щонайменше місяць перерви. Ти був так близько, але чомусь усі ці люди до тебе й після тебе за якимись критеріями потрапили. З’являється відчуття, що щось не так: або з тобою, або вони чомусь не хочуть тебе відпускати. Яка це може бути випадковість, що всі до тебе й після тебе їдуть? Це був сильний удар, після нього я був у жахливому стані. Це було на початку 2024 року.
«Зачитують прізвище — і хтось їде далеко в Росію»
Згодом, десь із середини літа, мабуть, відбулося ще декілька обмінів, але з 38-ї колонії їхало не так багато людей. Для нас це було велике свято. Потім усе заглохло, і знову почалися етапи — набагато масштабніші. Забрали значно більше людей. Здається, по 25 за раз, бо більше не поміщалося в автозак. І так щотижня. Ми знали, що в четвер або п’ятницю називають прізвища — і хтось їде далеко в Росію.
Від зеків через сарафанне радіо дізнавалися, що хлопців везуть кудись на північ. Їм видавали по два-три сухпайки в дорогу. Ми розуміли, що їхати три дні потягом. Це куди треба їхати? За півсвіту від Луганської області. Було зрозуміло, що це точно не обмін. Після Нового року етапи знову зупинилися. Із шести бараків із військовополоненими залишилося два. Зупинилися й обміни, й етапи.
Навесні почалося щось незрозуміле. То обмін, то етап, і так більш-менш регулярно: раз на місяць хтось кудись їхав. У якийсь момент ми знайшли відмінність між цими процесами. Перед етапом усіх водили в штаб і фотографували з табличками. Я так розумію, це було потрібно для особової справи. Перед обміном теж водили фотографуватися, але роздягали й фотографували, чи немає пошкоджень. Ми визначили для себе чітку схему: якщо фотографують без одягу — їдеш додому, якщо в одязі — на етап.
Ближче до весни через сарафанне радіо почали дізнаватися, що має відбутися великий обмін: домовилися поміняти 1000 на 1000. Як військовополонений із досвідом я розумів, що шанси не такі й великі, бо нас дуже багато. Коли ми з другом Сашком про це дізналися, домовилися: якщо хтось із нас потрапить у цю тисячу, то вдома розкаже своїм про іншого.
Новина про обмін стала потрясінням
Але ніхто з нас сильно в це не вірив, стільки обмінів ми вже пропустили. Сподівалися без великої надії. Я думав: якщо не потраплю навіть у цю тисячу, більше не стежитиму за обмінами, щоб зайвий раз не розчаровуватися. Прийму рішення, що тепер живу в тюрмі, і все.
Пам’ятаю, прийшли в барак, зачитали прізвища близько 20 людей. Мене в списку не було. Я подумав, що це якось дуже мало для тисячі. Не знав, що обмін цієї тисячі буде в декілька етапів, і вирішив, що не потрапив. Уже зневірився, не чекав наступних обмінів, усе мене сильно злило. У мене був депресивний стан.
Минуло менше місяця, декілька тижнів, і прийшли зачитувати ще прізвища. Я подумав, що це етап, але людей сфотографували як на обмін, і ми дізналися, що це обмін. Хтось почав поширювати чутки, що це другий етап із тієї тисячі й має бути ще третій. Але я вже не вірив.
Коли прізвища зачитали втретє, мене знову не було в списку. Я не сильно здивувався, проте все одно засмутився. Ходив територією біля бараку, і до мене підійшов друг Сергій: «Щойно підходили й твоє прізвище зачитали. Дочитали ще близько 12 людей, яких спочатку не викликали, бо їх було дуже багато й не хочуть одразу стількох фотографувати». А я був такий злий, кажу: «Це не жарти, такими речами не жартують. Ми з тобою зараз можемо побитись, якщо ти не зупинишся». Він каже: «Ні, правда, правда, зачитали».
Це стало для мене таким потрясінням, що я не хотів до кінця вірити. Я такий: окей, добре, якщо це правда, то вони ще раз зачитають, мене погукають і я підійду. Так і сталося. Мене погукали, а я все одно з осторогою думаю: «Поки мене ще не сфотографували без одягу, не буду себе накручувати».
Коли нас відвели фотографуватися, бачу: хлопці виходять щасливі. Вони розуміють, що їдуть на обмін. Їм це говорить і той, хто фотографує. Заходжу, а там стоїть майор. Бачу, що він не місцевий, не з тієї адміністрації. Розумію, що зараз останнє випробування: треба фотографуватися без одягу. Якщо не причепляться до татуювання, усе пройде добре.
Знімаю одяг, він звертає увагу на татуювання й каже: «А що це таке?». Кажу: «Ну, пам’ятник». Він: «А ти звідки, кажеш?». Кажу: «Я зі Львова». Він: «Угу. І що за пам’ятник?». Кажу: «Ну, робітничому». Він каже: «Ну, багато їх набудували по всій країні однакових». Я погодився, він сфотографував і відпустив. Думаю: «Фух, усе, добре, нарешті, нарешті, невже це відбудеться?». Нас ще, здається, три дні промаринували в колонії, а потім повезли на обмін.
Татуювання Олександра Колотовича із пам’ятником робничому в Луганську. Суспільне Тернопіль
Кожне переміщення відбувалося через побиття
Дорога теж була непростою. Ми провели вісім годин в автозаку на аеродромі. Не давали ні попити, ні вийти в туалет. Треба було висидіти вісім годин на спеці. Потім літаком нас привезли в якийсь ангар — як я згодом дізнався, десь у Москві. Ми були із зав’язаними очима й руками. Переночували на бетонній підлозі, води нам не давали. Я так розумію, це була збірна точка, де всіх зібрали на обмін. Поки ми не вилетіли з Москви, усе виглядало не як обмін: кожне переміщення відбувалося через побиття, не можна було піти в туалет чи попити води.
Починаєш сумніватися, чи це точно обмін. Ми думали, що перед від’їздом додому вони мали би бути більш-менш лояльними, розуміючи, що ми вже за крок до свободи. Але ні. Мій друг Вікторович, учитель української мови та літератури, оборонець Маріуполя, каже: «Ну, якщо це обмін, то щоб я ще раз поїхав на обмін у своєму житті. Я не витримаю». Ми сиділи, чекали, потім нас повантажили в другий літак, і ми прилетіли в Білорусь.
Був ще такий зворушливий момент: ми стоїмо, я бачу автобуси, зачитують прізвища. У мене всередині паніка, пригадую той момент, коли зачитали сотню: прізвища до мене й після мене. Думаю: блін, тільки б зараз почути своє прізвище — і все, я вже буду буквально вдома.
«Найяскравіший спогад — люди, які зустрічали нас на узбіччі»
Зачитують моє прізвище. Далі пам’ятаю цю ейфорію: бачиш кордон і розумієш, що ще до останньої хвилини ти військовополонений, а тепер нарешті все завершиться. Бачу, як наші поранені хлопці переходять до нас із карети швидкої. Бачу хлопців зі служби безпеки, з нашими прапорами. Тоді вже все. Я зрозумів, що ми вдома.
Мабуть, найяскравіший спогад із перших годин після повернення — люди, які зустрічали нас на узбіччі. Я розумів, що нас зустрічатимуть ті, хто бере участь у процесі обміну: представники підрозділів, координаційного штабу, служби безпеки, політики. Їм потрібно показати результат своєї роботи, що вона працює. Але коли люди просто виходять із дому й стоять понад дорогою, я розумію: вони не мають із цього жодного зиску. Це їхнє щире бажання від чистого серця нас привітати й зустріти.
«Коли я приїхав у Львів, то почалось те, до чого я не був готовий»
У мене був місяць реінтеграції. Це велике безперервне щастя, коли розумієш: нарешті, нарешті, нарешті. Здійснилася твоя най-най-найбажаніша мрія. Але коли я приїхав у Львів, почалося те, до чого я не був готовий.
Я потрапив у полон у 2022 році, і для мене час та події в Україні зупинилися. А люди тут жили, події розвивалися, суспільство змінювалося. Для мене це як машина часу. Я повернувся у 2025-му, а в мене досі триває тисяча якесь там лютого.
Олександр Колтович 1113 днів пробув у російському полоні. Суспільне Тернопіль
Почалася серія потрясінь і здивувань. У реінтеграційному центрі я мав тільки той одяг, який мені привезли з частини, волонтери або друзі. Увесь він був такий мілітарний, тому у Львів я приїхав у формі. Пам’ятаю, йду, дуже розчулений тим, що бачу рідні, близькі місця, вулички. Багато згадував, уявляв, як це буде. Хотів обов’язково прогулятися проспектом Свободи, знову побачити оперний театр.
Увечері вийшов у центр і бачу: люди якось дуже дивно дивляться на людину у формі. Не міг зрозуміти, що це за погляд: у мене ж ніби наш прапор на плечі, а не якийсь інший. От іду, машина зупиняється, чувак виходить, бачить мене й знову сідає в машину. Спочатку думаю: може, щось забув. Але потім бачу, що хлопці намагаються перейти на інший бік дороги.
Згодом мені пояснили, у чому справа: тепер у суспільстві є така напруга, що деякі люди призовного віку намагаються уникати людей у формі, обходити їх або не перетинатися з ними. Для мене це було великим і неприємним відкриттям. У моїй пам’яті 2022 рік — це великі черги, натовп, великі зусилля, щоб потрапити у військо. А зараз усе ось так.
Коли ми в полоні дізналися, що в Україні впровадили хвилину мовчання, теж почали влаштовувати її після шикування. Це був важливий, наповнений сенсом процес, який ми могли собі дозволити. А тут я бачу, що не всі й не всюди розуміють, навіщо вшановувати пам’ять загиблих. Це теж стало великим відкриттям, якого я досі не можу до кінця зрозуміти.
Суспільство має адаптуватися до ветеранів
Ще для мене було новим те, з якими проблемами стикається військовослужбовець, який звільняється зі служби. Після лікування я ще деякий час служив, а наприкінці 2025 року звільнився. Мені пощастило: моє оточення, усі близькі були готові до мого повернення. Поки я проходив реабілітацію, вони пройшли навчання з комунікації зі звільненими з полону й загалом із військовослужбовцями. Підготували моє робоче середовище, щоб мені було комфортно адаптуватися. Зробили дуже багато, щоб моє повернення до цивільного життя, якщо воно відбудеться, було максимально комфортним.
Але я розумію, що не всім так пощастило. Багато військовослужбовців повертаються й не мають близьких, рідних, дехто й друзів. Вони залишаються на самоті. Навіть ті, хто має оточення, іноді стикаються з тим, що воно не готове до їхніх змін. Їх пам’ятають як Сашка зразка 2022 року. Але військовослужбовець, який звільнився, навіть без досвіду полону, — уже геть інша людина. Він не буде таким, як раніше. Це не означає, що він гірше ставиться до свого оточення, до близьких. Він просто інший, і з цим треба навчитися жити. Не всі це розуміють і не всі намагаються докласти зусиль, щоб зрозуміти.
Для мене було новиною, що багато хлопців не можуть знайти себе в цивільному житті. Якщо вони звільнилися через поранення й не можуть повернутися до війська, то опиняються в дуже складному становищі. Тому я подумав, що мають бути процеси й організації, які допомагають таким хлопцям.
Ми сконтактували з ветеранським корпусом у Львові, і я знайшов можливість допомагати хлопцям, використовуючи свої цивільні навички. Зараз проводжу кар’єрні консультації для ветеранів, які звільняються й намагаються знайти собі застосування в цивільному житті. Так допомагаю тим, хто розгублений і не знає, де себе застосувати. Після повернення мене здивувала неготовність суспільства до повернення ветеранів.
Я розумію, що їх ставатиме більше: люди звільняються з військової служби через поранення, сімейні обставини, після полону. Війна триває, і поки немає нічого, що свідчило б про її швидке завершення.
Десь чув формулювання, яке мені відгукується: ми вже країна ветеранів. Суспільство має бути до цього готовим, щоб потім не гасити пожежі, коли ветерани становитимуть велику частину того ж ринку праці.
І бізнес, і середовище, і суспільство мають бути готовими. Саме суспільство має адаптуватися, а не ветерани підлаштовуватися під те, як у нас тепер усе відбувається. Не я, повернувшись із полону, маю думати, як тепер поводитися й жити, щоб не викликати дискомфорту в оточення. Люди навколо мають навчитися спілкуватися, влаштовувати робочі місця й загалом простір так, щоб тим, хто повертається, було комфортно. Усе навколо нас має підлаштовуватися під людей, які повернуться.
