Від вуличних бійок та перемог у змішаних єдиноборствах — до командування елітною ротою полку «Сафарі» бригади «Лють».
Микола Гринчук із Тернополя, знаний у спортивних колах як «Росомаха», сьогодні — командир вогневої підтримки, воїн і приклад для молодших побратимів.
Для Миколи війна розпочалась ще у 2014. Він зізнається, що переломною датою для нього став не 24 лютого 2022-го, а 2014 рік. Саме тоді, після Революції Гідності, усвідомив: війна з росією вже триває.
«З того часу загинуло багато близьких мені людей. Тому, коли дружина у лютому 2022-го розбудила мене словами: “ракети летять”, я зрозумів, що настав час діяти», — згадує боєць.
Спочатку він відправив родину за кордон, та вже за два місяці дружина повернулася в Україну — «не хотіла бути окремо». А сам Гринчук шукав підрозділ, де відчував би справжню бойову єдність. Так він і потрапив у «Сафарі».
«Все моє життя — це боротьба. Я не можу стояти осторонь подій. Завжди потрібно йти вперед», — додає командир.
До війни Миколу Гринчука добре знали як спортсмена, він став чемпіоном України, перемагав на міжнародних турнірах, брав участь у чемпіонатах світу. Спорт — це дуже цікаво, але за лаштунками залишається багато іншого.
«Готуючись до турніру, я проводив по 12 тренувань на тиждень. Спорт забирає багато здоров’я, але дає витривалість», — розповідає боєць.
А на війні така підготовка необіхдна кожному
«Фізична форма — це номер один. Інакше просто не виживеш. Ти несеш рюкзак у 50 кілограмів, бронежилет, автомат, і ще треба бігти під обстрілами. У моєму підрозділі тренування — обов’язкові. Ми розуміємо: щоб вижити, потрібно працювати над собою щодня», — наголошує командир.
Ще до війни Гринчук був відомий у фанатських колах. Разом з однодумцями він створював рух футбольних хуліганів у Тернополі.
«Я навіть футболістів усіх не знав, мій футбол був спиною до поля. Але ми були патріотами, ми боролися за своє місто», — сміється він.
Сьогодні більшість колишніх фанатів воюють на фронті і зарекомендували себе як вправні командири та військовослужбовці.
«Ми часто зустрічаємося на сході й згадуємо минуле. Але тепер вже не хочеться битися. Хочеться поговорити, підняти сектор після перемоги», — каже «Росомаха».
За час служби Микола пережив кілька небезпечних моментів і отримав поранення.
«Були випадки, коли вибух відкидав мене разом із 50-кілограмовим рюкзаком. Хлопці думали, що мені кінець, а я підвівся і побіг далі. Після іншого обстрілу уламки зачепили око — лікарі казали, міг втратити зір», — пригадує він.
Та найважче для нього — втрачати побратимів.
«Сьогодні ти воюєш з людиною, а завтра її вже нема. Це дуже боляче. Але ми повинні зробити в рази більше за тих, кого втратили. Це і є наш обов’язок. Насправді, коли ти воюєш, перебуваєш в тій каші, у тебе немає всього того, що ранить цивільне населення. Там все набагато жорсткіше. Там у тебе немає вільного часу на жалобу, ти повинен робити далі і багато, щоб перемогти. У військовій рутині в тебе немає часу впадати в депресію», — ділиться командир.
Найбільшою підтримкою для Миколи є сім’я: дружина та троє дітей.
«Найважче — це відстань між мною і дітьми. Мої діти ще маленькі, а за час війни бачив їх лише по відеозв’язку. Тепер, коли приїжджаю додому, то хочу просто обійняти, провести час разом. Але дружина тримається й підтримує мене з першого дня. Ми навіть жартуємо, що мені на війні легше, ніж їй удома з трьома дітьми», — каже «Росомаха».
Він переконаний: справжня мотивація для кожного бійця — це родина і розуміння, заради чого вони стоять на фронті.
