За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Військовий Анатолій Дворський. Суспільне Тернопіль
Оборона заводу "Азовмаш"
27-го ми заїхали на завод "Азовмаш". Я перебував там десь 3–4 дні. І мене відправили до прикордонників. Так як за своєю посадою я був вогнеметником, то допомагав, прикривав прикордонників. Ми були на початку заводу "Азовмаш" і не впускали туди ворога. Ми тримали оборону до 5 квітня, на нас наступали з БТРів, танками нас накривали, накривала авіація.
10 квітня ми пішли на перший прорив. Перший прорив у нас не вийшов через те, що нас накрили. Перед колоною просто все розірвало. Дуже багато людей загинуло. Ми відступили назад. Зайняли свої позиції знову.
12 квітня зранку нас дуже сильно розбомбили там, де ми були. І ми пішли на прорив. Так само колонами, але колони розбили, і залишилося два КАМАЗи на заводі. Я перебував в одному з тих КАМАЗів. Почув звук дронів, почав кричати, щоб усі вискакували з машин і просто розбігалися, тому що зараз будуть нас накривати. У той момент, коли ми почали тікати з КАМАЗів, по нас почали бити мінометами. Стільки було втрат. Ми розбіглися хто куди. Сховалися в підвалі. Там просиділи до обіду і вирішили йти на прорив самі. Нас було людей 20.
"Продовжити бій було неможливо". Про те, як потрапив у полон
Ми йшли полями і пройшли десь 18 кілометрів. Зліва, справа були росіяни, спереду були росіяни, але ввечері ми старалися йти тихенько, але нас засік їхній дрон. Ми вийшли прямо на їхню позицію. Нам крикнули, щоб ми здавалися. Ми хотіли приймати бій, але зрозуміли, що бій приймати неможливо. Ми були у відкритій місцевості. Ми вирішили здатися.
Вони запитали, хто ми такі, ми сказали — 36-та бригада. І вони нас не чіпали. Нас привезли десь біля Маріуполя на якісь склади. Нас там нагодували, дали кави та сигарет. За два дні нам дали одну баночку гречаної каші — 250 грамів на двох — і один кусок хліба на двох. Це все, що ми там їли за два дні.
Сартана. "Прийомка"
15 квітня ввечері нас почали грузити в автобуси: кого в автобуси, а кого — у фури. Як не людей везли нас. В автобусі місць було на 30 людей, а нас їхало 70.
У нас там була прийомка. Роздягали, били, змушували їсти свої шеврони. Я не хотів знімати свою обручку, сказав їм, що вона не знімається. Вони пішли за ножицями, сказали, що зараз відріжуть палець. І довелося знімати. Я зняв обручку, але поламав її, щоб вони не носили.
18 квітня нас вивезли в КАМАЗах із зав’язаними очима і зв’язаними руками в Ростов. Звідти ми поїхали ще кудись, і в автозаках нас привезли в Комиші. Це Волгоградська область, СІЗО №2.
Пів року в СІЗО Росії. "Людей забили на "прийомці"
Там була дуже жорстка прийомка. Пару людей загинуло на "прийомці", позабивали. Там ми пробули пів року. Ті пів року — це було просто пекло. Нас били шокерами, тапіками. Мені поламали ребра, поламали пальці на допиті.
Це ФСБ, вони змушували, щоб я взяв на себе вбивство цивільних, але я їх не вбивав. Виводили в баню, у бані камер не було, і там нас просто били. Ми були всі сині. Все тіло було синє. Неможливо було ні сісти, ні стояти.
Коли ми були в камерах, нам не можна було ні ходити, нічого. У туалет — по дозволу, води попити — по дозволу. Якщо ти щось зробив не так, подивився у вікно або щось інше — відкривалася камера, вони заходили і просто лупили. Переважно шокерами.
Це будь-який вихід із камери — побиття. Ведуть на допит — отримав. Ідеш у баню — отримав. Йдеш кров здавати — отримав. Це постійно відбувалося. Спочатку було важко, а потім просто звик. Зрозумів, що треба виконувати те, що вони хочуть від тебе, і не брати це все сильно до уваги, якщо хочеш вижити. Десь через п’ять місяців нас просто перестали бити, щоб шкіра набула свого природного кольору, щоб ми не були такі сині.
"Прийомка". Казарми в Ростові
26 вересня 2022 року нас привезли в Ростовську область, але ми вже не в камерах сиділи, а на загонах. Це як в армії — казарми. Прийомка теж була важка. Носи поламали. Ставилися до нас погано. Годували теж дуже погано. Лікували так собі: до лікаря прийшов — якщо є якісь таблетки чи мазь, то дадуть. Але щоб донести це в загін — дуже важко.
Там був один співробітник, який бачив, що є ліки, то змушував викидати, а потім топтався по них і казав, що це не санаторій. Десь за рік перебування там нам трохи послабили режим. Перестали менше бити, більше ганяти. Чекали перевірку.
Приїхала якась організація з прав людини. На 500 людей видали сім посилок. Зняли це гарно на камеру — як Росія допомагає нашим військовополоненим і як усе передає, те, що з України дають. І все. Після зйомок посилки забрали, а через тиждень нам принесли трохи печива, шкарпетки і футболки. Те, що було в посилках — а це сигарети, куртки, засоби гігієни — забрали собі.
Анатолій Дворський. Суспільне Тернопіль
Змушували читати пропагандистські книги про Бандеру
За півтора місяця до мого обміну нам у камеру принесли книжки про Степана Бандеру. Який він був негідник. Були книги нові, написані у 2024 році, про 36-ту бригаду. Як ми руйнували Донецьку та Луганську області, як знущалися над людьми, хто які команди давав. Що ми все ламаємо, не даємо людям жити, а вони — миротворці. І це вони змушували нас вчити напам’ять.
Говорили, що України немає, немає куди їхати, рідних також немає. Хотіли, щоб ми залишилися в Росії і взяли громадянство.
"Появилась надія на обмін"
Спочатку я надіявся взагалі на все. Тільки щось почув — і вже собі думав про це. Крайній рік, 2025-й, я взагалі опустив руки. Мені вже просто не вірилось, що може щось змінитися. Люди їхали звідти, але ми не знали, куди вони їдуть. Коли перед моїм обміном почали зникати люди — з’явилася надія.
За місяць до обміну нас завели в кімнату, роздягнули, одягли в нашу форму і фотографували. Ми говорили текст російською мовою: "За час перебування в Російській Федерації претензій немає". І з того моменту з’явилася надія — "за час перебування", це минулий час.
Нас погрузили в автозаки і сказали, що їхати 5 годин. Я думаю: ну 2000 км до кордону і 5 годин їхати — це щось мало. Надія зникла. Але коли проїхали 5 годин і почули, що гудить літак, зрозуміли, що це обмін.
Я повернувся з війни, але війна не відпустила мене
Мені важко спати. Я дуже часто прокидаюся від різних історій, які пов’язували мене з Маріуполем або з полоном. Є історії, яких у житті такого не було, але воно мені в голову лізе. Я прокидаюся весь мокрий.
Я можу гуляти з дітьми по вулиці, і коли йду, мені в голові — бах, і я бачу смерть, яку бачив у Маріуполі. Воно саме в голову заходить, я про це не думаю. Важко з цим жити. Але я надіюся, що це все пройде.
Анатолій Дворський із рідними. Суспільне Тернопіль
До полону я жив, можна сказати, одним днем. Більше так вітряно: колись зроблю, колись поїду, для чого воно мені потрібно, ще є час. Після полону я хочу сказати, що ніхто не знає, скільки в нас часу. І ніколи не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Якщо ти хочеш зробити людині приємно — до прикладу, дружині, брату, батькам — не треба: "Колись зроблю, в мене ще буде час". Потрібно робити це вже і зараз. І потрібно робити добро.
