За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Танці заради ремонтів: історія директора лікарні з Тернопільщини. Суспільне Тернопіль
Тобто першою думкою, коли вам запропонували, була: «Круто!»?
Круто, класно! Я розумію, що в мене не впливові батьки, навіть не в медицині, без звʼязків. Звичайна, середньостатистична сім’я.
Чи були люди, які казали, що ви ще надто молодий, недостатньо досвіду?
Думаю, ще досі є. Хоча зараз вже зовсім інша думка. Але тоді в людей було двояке бачення. Стриманий оптимізм. Бо ти спочатку класний, а потім ти починаєш казати, як треба працювати, і тоді вже ти не стаєш класним. Бо у нас було все круто, ми ж нічого не робимо, а тут треба ж щось робити. Треба працювати.
Що було найважчим в перші місяці роботи на керівній посаді?
Перший місяць був фантастичний. Як в казці. Робиш ключі, помаленько собі командуєш, думаєш, малюєш плани на майбутнє. Літаєш, в стосунках. Метелики в животі. Все супер. Метелики переходять до моменту, коли тобі приходить штраф майже 400 тисяч гривень. Вже не до метеликів. І якщо когось питати, а ніхто тобі нічого не порадить, бо грошей ж нема і з неба вони не прийдуть.
І ти розумієш, що грошей немає, штраф прийшов через певні дії попереднього керівника, і все. Що робити далі? А зарплата у нас майже мільйон гривень була в той час. І це майже пів зарплати. І тоді вже метеликів не було, тоді шок був просто. Це був перший мій найбільший шок.
А які були думки? Можливо, відчай чи, навпаки, бажання вирішити ситуацію?
Хотілось просто втекти від цього. Але ти не можеш, тому що це відповідальність. Я, на жаль, відповідальна людина. Тому я прийшов до працівників і сказав, що у нас немає альтернатив. Йдемо за свій рахунок на декілька днів. І вони погодились. Ми пішли за свій рахунок на п’ять днів в одному місяці і в другому. Таким чином зберегли лікарню. Потім я дізнався, що вони вже не раз ходили так. Але все одно, як би не було, лікарня працює. Тому всі хотіли її зберегти. Це дуже важливо для громади. У мене майже 100 працівників.
Перше, що я сказав, коли став керівником, що тепер ми самі на себе заробляємо. Я взяв на роботу спеціальну людину, яка все правильно вводила в компʼютер, щоб НСЗУ бачили що ми робимо і за це платили гроші. Наприклад, прийшов пацієнт з носовою кровотечею. Я ввожу, що я роблю передню тампонаду для того, щоб у пацієнта не було носової кровотечі. Але я мушу це вести. Не може бути так, що я зробив щось, але не вніс. Так не працює. НСЗУ звідки має знати, чи я щось роблю чи не роблю. Звісно, нам допомагає ще селищна рада.
В соцмережах ви багато публікуєте про зміни, які робите в лікарні. Які були перші думки, що би ви хотіли змінити, коли ви стали керівником?
Коли я прийшов сюди керівником, я не міг зрозуміти, як в кабінеті лікаря не може бути води. У кабінеті мого невролога був мордодер. Це така структура металева. Там треба натискати кнопочку внизу і водичка тече, і ти миєш руки. Я дивився на кабінети, розумів, що мені неприємно там сидіти. Це навіть впливає на лікування. Бо ти не віриш, що в таких умовах ти можеш надати хорошу допомогу. Це впливає навіть психологічно на людину. Коли пацієнт приходить в чистий, охайний кабінет, в якому приємно сидіти, тоді і лікування навіть йде успішніше. Я не говорю про мегаремонт на мільйон доларів, я говорю про банальний, адекватний ремонт.
Але це тільки одна ланка. Також я почав оновлювати склад лікарів. Дуже багато зараз лікарів з Тернополя. За цих два роки в нас до 20 нових лікарів.
Ви сказали про те, що оновлюєте кадри в лікарні. До речі, я теж знаю, що у вас свого кабінету власного немає.
В мене немає кабінету головного лікаря, директора. Я сижу в кабінеті з відділом кадрів. У мене був кабінет керівника. Але це повна дурниця мати свій власний кабінет, коли я там навіть не сижу. У мене є багато спеціалістів, тому краще вони будуть там сидіти. Кабінет, де я зараз як лор приймаю, ділимо наполовину з травматологом.
Сьогодні у мене була співбесіда з лікарем, який потенційно буде гастроентерологом у нас. Це дуже вузький профіль і таких лікарів прийманити в громади — круто. Я радий, що мені вдається назбирати таких цікавих лікарів.
Повернемося до теми ремонтів, оновлення лікарні. Багато грошей на ремонти вам донатять люди. Ви в соцмережах це все публікуєте. Розкажіть про цю частину вашої діяльності.
Я вирішив просто опублікувати в соціальних мережах один ремонт — «до» і «після». І коли я подивився, як він назбирав мільйон переглядів, я був в шоці. Люди зразу хотіли допомогти. Спочатку не було активно. Казали, що я молодець, дуже раді. Хоча я прийшов на посаду і виконую свою роботу, за яку отримую гроші. Тобто виходить, що я роблю те, для чого мене і брали, а в людей це викликає великий захват.
І тоді люди почали казати, щоб я сформував банку, бо вони хочуть мене підтримати. Перша банка назбирала, якщо не помиляються, 38 тисяч гривень. За ці кошти ми оновили два кабінети. Знову ж таки, ці ремонти – це не ноу-хау, це не щось вау, це красивий лінолеум, гарно пофарбвані стіни, проведена вода, нові світильники, такі базові речі. Щоб було комфортно людині, яка прийде на огляд, і щоб було комфортно лікарю. Немає мільйонів вкладних доларів. Також після я звітую на що ми витратили донати. Завжди вдячний людям за підтримку. Коли люди побачили зміни, то почали активніше донатити. І з-за кордону, і місцеві, з громади. Я вже не знаю, де вони мене знаходять.
Я пам’ятаю, як одного разу прийшла старша жінка, десь 75 років, і каже, що хоче дати нам півтори тисячі гривень. Я сказав, що їй ці гроші треба більше, ніж нам. Ми проживемо без цих грошей. Вона сказала, що хоче цього разу дати не на церкву, а нам. Я запитав, на що б вона хотіла витратити ті гроші. Ми домовилися, що купимо вазонки. Ми купили фікуси в кабінети.
Після того, як люди почлаи активно донатити, я був в шоці. Бо державна лікарня асоціюється з чимось поганим, корупцією, а люди самі почали приносити сюди гроші.
Потім принесла жінка 20 тисяч гривень, в неї загинув син на війні. Потім найбільший донат, який мене вже взагалі в ступор поклав, це був донат в розмір 100 тисяч гривень, тому що такої суми я навіть не міг собі уявити. В цієї жінки син загинув на війні. Я його памʼятаю і цю жінку памʼятаю, вона лікувалася в нас в лікарні. За ті гроші ми плануємо, купити аудіометр. Це прилад для перевірки слуху. Актуально в тому числі для військових, тому що багато з них отримують акубаротравмице пошкодження організму, що виникає через одночасну дію надзвичайно гучного звуку та різкого перепаду тиску від вибухової хвилі. Вона уражає органи слуху, нервову систему та головний мозок, і це дуже важливо.
Зараз я дійшов до того, що я навіть не кажу людям, а вони самі роблять донати. В нас вже є кошти на наступні ремонти, а нема кому робити. Тому в нас зараз черга, ось реально черга.
В соцмережах у вас є жартівливі відео, типу «Я потанцюю, щоб отримати гроші на ремонт лікарні». Як на це реагують?
Часто люди почали писати в коментарях, що я натанцював на донати. А я подумав, якщо я натанцьовую на донати, то я можу танцювати, мені це не принципово. В людей це викликає захоплення. Люди уявляють собі керівника лікарні якогось серйозного дядька з великим білим капелюшком на голові, старшого віку і так далі. А тут молодий керівник. Мені зараз 30, було 28, коли я став керівником. Люди не розуміють, як молодий, ще й танцює, це ж не адекватно, ти ж маєш бути серйозним. Стереотип, що основний спектр роботи — це красти гроші і з серйозним виразом лиця і казати, що в нас нема грошей, нікому не платити зарплату. А тут я трошки інакший, я надіюся, що в людей складається розуміння і вони, напевно, захоплюються цим образом.
Окрім ремонтів, ми вже говорили, що нові кадри прийшли. Про якість надання послуг. Зараз ми знаходимося в новому реабілітаційному кабінеті. Тут військові вже активно займаються.
Реабілітаційний простір — це одне з моїх найбільших досягнень. Коли я прийшов сюди, то зрозумів, що реабілітація — це найактуальніше, що може бути під час війни. Ним ми можемо показати військовим нашої громади, що ми їх шануємо, поважаємо, вдячні. Дуже з цим проєктом допоміг «Червоний хрест». Їм за це великий респект і подяка.
На жаль, не змогли запустити сам пакет від НСЗУ на реабілітацію, тому що не можемо знайти фізичних терапевтів. Вони зараз нарозхват, їх забирають. Але в нас є «Червоний хрест», який приїжджає і надає цей спектр допомоги військовим. Я недавно поспілкувався з військовим, який зі сльозами на очах дякує. І в мене самого сльози навертаються, тому що він розуміє, за що воював. Він повертається сюди, бачить оновлену лікарню, гордиться. Він був артилеристом, в нього дуже пошкоджена спина і зараз він вже активно ходить. Це не означає, що тут тільки військові, тут і після інсульту, і після травм люди проходять реабілітацію. В цьому кабінеті є потреба, і це круто. Напевно, моє найбільше досягнення.
Один з тернопільських лікарів розповів мені, що є проблема по лікарнях в громадах, коли буває від благодійників дуже круте обладнання, а спеціалістів, які вміють працювати з цим обладнанням, немає. Тобто могли би бути круті послуги, але лікарі недостатньо кваліфіковані. Як у вашій лікарні. Чи є якась така проблема?
У мене інша проблема. Все класне обладнання дають великим лікарням, забувають про маленьких, де є класні спеціалісти, але немає обладнання. У мене офтальмолог потребує обладнання на півмільйона гривень. Лор, тобто я, потребую обладнання на півмільйона гривень. Якщо б я це все мав, то я б надавав набагато кращі послуги і ми заробляли б в рази більше як лікарня. У мене був ендоскопіст, який хотів робити ендоскопію, в народі кажуть «ковтати японця». Власне, він теж готовий був, але немає обладнання.
А я з чим стикнувся? На момент, коли я став тут керівником, зарплата виплачувалася дуже тяжко. Зараз ми практично дійшли до тих показників, які мали б виплачуватись в нормі, не вистачає чуть-чуть. Я хотів купити обладнання. Я вирішив відкласти грошей. Все супер, тендер, все, як книжка пише. На щастя, мене зупинили вчасно. Кажуть, що ще зарплата не виплачується правильно. І я не можу поки купити обладнання, бо це порушення законодавства. Звісно, ми це все закриваємо. Слава Богу, що ми це перервали, бо потім я б мав багато проблем. Але ось таке замкнуте коло бюрократії. Якщо б я купив це обладнання, на наступний рік в мене були б доходи плюс півмільйона гривень, а можливо і більше. Але я це не можу зробити. Виглядає по-дурному, якщо чесно. Але ось так працює бюрократія, і тому зараз, щоб забезпечити лікарню, мені треба вийти повністю на ідеальне фінансування в плані зарплати і тоді щось робити. Але це все час. Наразі обладнання, яке я хочу, дають зазвичай комусь, але не мені. Можливо, колись будуть давати на маленькі лікарні.
Якась історія пацієнтів запам’яталася найбільше ваших? Можливо, була якась цікава? Чи найперша, наприклад?
Їх є багато. Я люблю, коли лікар не тільки сухо оглядає пацієнта, а цікавиться більше і лобальніше його ситуацією. У мене була пацієнтка переселенка. Вона прийшла до мене з комком в горлі, відчуттям дискомфорту. Її відправляли до багатьох спеціалістів, вона вже втомилася, потратила безліч грошей. А банально все дуже просто. Я почав її трошки допитувати, запитав про місце, де вона народилася. І вона одразу розплакалася. Я старався її заспокоїти, але я розумів, що їй треба просто поплакати. Після цього ми обговорили подальші кроки, сформували її плани. Вона вийшла з усмішкою. Я не знаю, як склалась далі її доля, надіюсь, що все добре. Тобто, якщо ти трішки відходиш від своєї спеціальності і цікавишся життям людини, то такий результат. На жаль, у реформі медицини забули про людину. Є тільки об’єкт, який дає фінанси. Це не може бути так в медицині.
Як головному лікарю, чого, на вашу думку, найбільше не вистачає у сучасній сільській лікарні?
Коли ви проходилися коридором, ви могли побачити кількість пацієнтів, які тут є.
Так, дуже багато людей в коридорі.
І це не багато ще. У нас є дні, коли 50-60 людей в поліклініці. Дуже багато їх. Це говорить про те, наскільки потрібна сільська медицина і наскільки це важливо для людей.
Запитання особисте. Як вам вдається не втрачати мотивацію?
Ми зробили ремонт в рентген-кабінеті і нам не вистачало грошей на вікно металопластикове. У нас було одне металопластикове, одне дерев’яне. Моя санітарка попросила, щоб я спробував назбирати донати на вікно. Я погодився. Написав в соцмережах допис. Буквально за 30 хвилин мені написала дівчина, яка оплатила вікно. Як такою командою не радіти, не хотіти щось зробити, як втратити мотивацію? У мене є стоматолог, який завжди за любий двіж. І він каже, що терба сходи поміняти. Я кажу, що ці сходи навіть не відносяться до лікарні. Але ними люди йдуть, коли заходять до нас. Реалізували, зараз є сходи. Всі допомагають, бо всі бачать зміни. А команда каже давайте ще, ще, ще, ще. Не дають мені втомитися і прилягти. Питають коли вже наступний кабінет будемо робити.
Тобто бажання все покинути — немає?
Ні. Я розумію, що це певний етап мого розвитку. Колись я хочу зустріти нового керівника, показати йому все і піти далі. Але зараз хочу це все стабілізувати, навести лад, і залишити цю лікарню в хорошому стані.
Ми почали говорити про майбутнє, якою бачите цю лікарню через, наприклад, п’ять років?
Я бачу лікарню, в якій є більше сучасного обладнання. Я надіюсь, що рано чи пізно ми зрозуміємо, що ганебна заробітня плата, яка є в медичного персоналу, буде оновлена. Що лікарі і медсестри, які тікають з медицини, будуть повертатися сюди, бо це дійсно престижна професія, а не обслуговуючий персонал. Якщо все зміниться, і медсестра буде мати зарплату хоча б близько тисячі доларів, а лікар хоча б біля двох тисяч доларів, то буде розуміння, що це круто, і відповідно буде класне забезпечення, і в лікаря буде величезна мотивація працювати. Я надіюсь, що через п’ять років тут буде класне сучасне обладнання, класні лікарі тут вже є, і стабільна робота просто. А пацієнти будеуть завжди, якщо є класні працівники, класне обладнання. Іноді люди приїжджають сюди з Тернополя, щоб проконсультуватися.
Яке зараз найбільше бажання як керівника закладу? Чи можливо навіть якась мрія?
Це змінити дах. Тому що у нас є співпраця зі Швейцарією. І я надіюсь, що селищна рада нам допоможе і ми замінимо дах. Якщо ми це зробимо, то у нас будуть ще сонячні панелі, лікарня буде більш енергонезалежно. Ми взимку на місяць витрачаємо 100 тисяч гривень на електрику. І це суттєві кошти, які я би міг дати людям.
