Житель села Білокриниця Щирба Станіслав Михайлович відзначив 100-літній ювілей.
На долю чоловіка випали важке сирітське дитинство, невільницька юність, неспокійна зрілість та сивочола старість, розповіли у Кременецькій громаді.
«Його злиденне дитинство пройшло в містечку Залізці за часів Польщі. Батько Михайло Щирба не встиг оговтатись від першої світової, під час якої фронт двічі прокотився своїм вогненим катком через Залізці, як померла дружина і троє неповнолітніх дітей залишилось у нього на руках. Станіславу виповнилось лише чотири роки. Батько перекривав людські оселі, не цурався випадкових заробітків. Жили за рахунок невеличкого клаптика землі на якому і корови не можна було утримати. Влітку наймався пастухом до заможних сусідів, а восени йшов в школу. В 1939 році радянська влада змінила польську, але це зовсім не вплинуло на благополуччя сім’ї Щирби», – зазначили у громаді.
Під час німецької окупації з початку 1942 року розпочався організований набір молоді на роботу в Райх. Спочатку відправляли добровольців з почестями і музикою. Але незабаром з листів стало відомо про нелюдські умови життя і роботи в Німеччині. Добровольців не стало. 17-річного Станіслава відправили згідно списку старости Залісець. Попав на роботу до фермера під Кенігсберг.
«Остарбайтер. Важка селянська робота з ранку до вечора і завжди голодний. 27 січня 1945 року звільнили радянські війська і зразу ж забрали в армію. А вже 7 лютого приймав участь в боях, був поранений в ліве плече, і таким чином вийшов живий з цієї смертельної м’ясорубки. Тоді після трьох атак від батальйону залишилось 40 солдатів. Після виписки з польового шпиталю продовжував службу на території Німеччини, а тоді в Польщі. Після закінчення служби, щоб трохи заробити працював на шахті в Саксагонії. Повертався додому сержантом, з бойовими нагородами», – розповіли у громаді.
Після 8 років розлуки з сім’єю чоловік повернувся додому. Тоді і довідався, що рідних вивезли в Польщу, а в хаті живе батьковий брат зі своєю сім’єю.
«Залишився один, без моральної підтримки, без батьківської поради. З розпуки обійшов всіх сусідів, близьких і далеких родичів. Поплакали, поспівчували, але молодість допомагала витримати і цей удар долі. На другий день зайшов в бібліотеку, заскучав за книгами. Бібліотекарка заповнила формуляр читача і сказала, що я перший в неї такий читач, який на другий день після прибуття з армії зайшов в бібліотеку. Ця розмова стала для мене вирішальною. Бібліотекарка виявилась дружиною секретаря райкому, з яким вона поділилась враженням від дивного візиту. Через кілька днів мені запропонували роботу заступника директора маслозаводу і так залишився в молочній промисловості на все життя» – згадує Станіслав Михайлович.
Станіслав Щирба, як заступник по заготівлях, пішки обходив села району, аби налагодити роботу приймальних пунктів молока, допомогти молочарям заготовляти молоко. Тоді був натуральний сталінський податок на кожний селянський двір, в тому числі і 220 л молока жирністю 3.8 на кожний селянський двір. Менша жирність, більше треба здати молока. Здане молоко понад податок оплачувалось.
Одружився в 1951 році на Галині, яку прислали на роботу бухгалтером з Черкащини. В грудні 1958 року Станіслава Михайловича призначили директором Білокриницького маслосирзаводу. На той час цей завод вважався, одним із найбільших в Україні, побудований за Польщі по прогресивному проекту з паровим двигуном на кошти українського «Маслосоюзу». За повоєнний час тут змінилось 7 директорів. Ніхто з них не пропрацював більше півтора року, бо не змогли справитись з цим складним процесом заготівлі і переробки молока.
Колектив заводу прийняв молодого директора як свого і потрохи завод став підніматись з прірви невдач. За час його керівництва завод тричі збільшив переробку молока, тож довелось добудовувати сирцех потужністю 30 т молока за добу. Збудували котельню і компресорну, складські приміщення. Інженерно-технічний персонал заводу зріс з 60 до 95 чоловік Виробляли масло, тверді сири, творог, пастеризоване молоко, кефір, казеїн.
Станіслав Михайлович заочно здобув освіту технолога молочної промисловості і міцно стояв на ногах. Користувався авторитетом в тресті, знаний молочар в Україні. Виростив сина Валерія і дочку Тетяну, які стали педагогами. Має 2-х внуків і трьох правнуків.
В 1994 році доля нанесла йому ще один удар, померла дружина, з якою ділив всі радощі і невдачі майже протягом півстоліття.
Має дивовижну пам’ять, слідкує за всіма подіями в Україні та в районі. Переживає за зменшення поголів’я корів в країні і занепад молочної промисловості. Теплим словом згадують його односельці, робітники, як чесного, порядного і високоморального керівника.
