За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Надія Спіней, депортована з Надсяння. Суспільне Тернопіль
Сім’ю Надія Спіней із Збаража на Тернопільщині депортували з рідного села Бушковичі біля Перемишля в 1945 році. Тоді Надії було вісім років. Зараз жінці 89 років. До Дня пам’яті жертв примусового виселення у 1944-1951 роках вона поділилась із Суспільним своєю історією.
За її словами, на Тернопільщину їх майже місяць везли у товарних вагонах. Нове житло, як і роботу, батькам знайти було складно.
Надія Спіней розповідає історію своєї родини. Суспільне Тернопіль
«Я народилася 15 квітня 1937 року в селі Бушковичі, що біля Перемишля. Коли мені було 8 років, нас депортували в Україну, на Збаражчину».
Надії Спіней досі проживає в будинку, в якому після депортації оселилась її сім’я. Жінка пригадує своє дитинство в Бушковичах:
«Мій батько працював на фабриці з вироблення всяких залізяк, тому що закінчив таке училище в Польщі. Мама була домогосподаркою. Я сама заробляла на себе з 14-ти років вишиванням. Вдень і вночі вишивала.
Батько працював, доки війни не було. Як в 39-му році почалася війна, то розбомбили фабрики, заводи, ніде було робити. І люди, чоловіки, які не мали поля, бо в нас не було поля, кинулися в Європу. І в Німеччину їздили на заробітки, і в Чехію, і в інші країни. Так само поїхав мій батько.
Але йому не пощастило. У Чехії товарні вагони з’єднували, там такі тарілки були, і татові ті тарілки роздробили повністю руку. Він рік лежав в Чехії в лікарні. Одну кістку вдалося зберегти, а друга кістка була розтрощена. Повернувся вже, коли війна закінчувалася».
Весілля батьків Надії Спіней. Архів Надії Спіней
Надія була єдиною дитиною в сім’ї. З малих років батьки навчали її українських традицій та звичаїв.
Дитяча світлина Надії Спіней. Архів Надії Спіней
«Коли в нас ще не було боїв, то ми ходили в дитячий садочок. Там учили багато пісень. Я до цього часу пам’ятаю ці пісні. Інколи, коли ніхто не чує, вечорами співаю ці пісні».
Свідоцтво успішності польською мовою. Архів Надії Спіней
У 1945 році Надія закінчила перший клас. Коли мала йти у другий, її сім’ю депортували.
«Депортували нас на початку вересня 1945 року. Прийшли, сказали: “Вибирайтеся”. Ми всі меблі позабирали. Можна було тільки раз вийти і віддати ключі. Але нам люди підказали: “Винесіть все на вулицю, а потім кілька разів підводою приїдете і заберете». Так ми і зробили. Якийсь добрий поляк з Журавиці дав нам коні.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Коли ми приїхали, почали чекати ешелони. Три тижні сиділи під дощами, мокли, простуджувалися, аж за три тижні дали вагони. Товарняки, кілька родин в одному вагоні, корови, кози — все разом було, без накриття. Три тижні ми їхали. Приїхали в Максимівку 15 жовтня 1945 року».
Надія Спіней показує свої дитячі світлини. Суспільне Тернопіль
Надія розповідає, коли приїхали на Тернопільщину почали шукати нове житло. Знайшли будинок неподалік Збаража. В ньому тоді проживав поляк, який обіцяв переїхати та віддати їм будинок.
«Дідусь помирав, навіть року не прожив. Коли перевезли його, то вже на носилках заносили в хату. Він закликав до себе батька. А батько ще в промкомбінаті працював завскладом. І дідусь каже:» Як будете вертатися додому, викопайте мене, заберіть з собою, дай мені слово«. Всі думали, що ми будемо вертатися. І батько дав слово. Ну і тут батько помер, дідусь помер. В дідуся не було ніякої хвороби. В нього така страшна ностальгія була за Бушковичами, що він перестав їсти, перестав пити і так помер».
Надія Спіней з мамою Софією. Архів Надії Спіней
Мама мусила знайти роботу, щоб забезпечувати сім’ю, розповідає Надія.
«Маму взяли на роботу в райвно секретарем-статистом. Завідуючий райвно був дуже українською людиною. Тоді воїни УПА були. Мама постачала папери, ручки і з’явилися листівки. Був наказ КДБ по всій області перевірити секретарів. Звідки пішли ті папери? Завідуючий райвно був такий пан Войтина, сказав: “Софіє, тікай, бо буде велика біда”.
Так Господь дав, що вона тяжко захворіла на запалення легенів. Лежала присмерті. Коли приїхали перевіряти, запитали завідуючого райвно: «Де ваша секретарка?» Він каже: «Вона дуже хвора в лікарні». Напевно, хотіли забрати в Сибір. Прийшли, мама лежала, нічого не пам’ятала. Антибіотиків тоді не було. І так ми залишилися жити в Збаражі.
Тоді вона звільнилася і ніде не працювала. Коли зав’язався колгосп, люди не хотіли туди йти, тому що знали, як жили колгоспники на сході України. Але якось до нас прийшли вночі з автоматами, з пістолетами, під руки маму забрали. Я цілу ніч кричала, бо не знала, куди її забрали, чи назовсім, чи в Сибір. Вранці мама приходить. Я кажу: «Мамо, де ти була?” А вона каже: “Мене в колгосп записували».
Мама ходила і на буряки, і жито жати, пшеницю, а взимку в порваних чоботах розкидала по полях гній. Минув рік, вона прийшла за заробітками. Дали їй заробіток за цілий рік 20 кілограмів пшениці», — говорить Надія Спіней.
Вишиванка Надії Спіней. Суспільне Тернопіль
У Збаражі Надія продовжила навчання, пішла в другий клас. Після закінчення школи навчалася у Львівському обліково-кредитному технікумі. Потім працювала бухгалтером в банку та в міській раді.
Коли Україна стала незалежною, разом з іншими депортованими створила товариство «Надсяння».
«Було багато людей, чотириста членів, зараз майже нема нікого, мало лишилося. І всі ми примкнули до товариства “Надсяння” в Перемишлі. Ми вітали кожного з днем народження. Їли кутю на Різдво, на Новий рік, святкували свята Лесі Українки, Тараса Шевченка. Це все відбувалося в обласному товаристві «Надсяння».
Надія Спіней, депортована з Надсяння. Суспільне Тернопіль
Разом із членами товариства «Надсяння» у 1991 році Надія вперше після депортації відвідала рідне село.
«Там були поляки, яких ми знали. Це моя далека родина. Вони кажуть: “Ми тебе заведемо в твоє рідне село і покажемо твою хату». Я кажу: «Не треба, я відразу знайду свою хату». І я відразу потрапила в свою домівку. Поляки мене гарно зустріли, показали сад. Але саду як такого в нас уже не було. З дідусевої хати зробили станцію технічного обслуговування, сад перегородили майже до порога».
Надія Спіней розглядає свої світлини. Суспільне Тернопіль
З того часу Надія майже щороку відвідувала Бушковичі. Але після пандемії в 2020 році, а зараз через повномасштабну війну не їздить.
«Я кожен день згадую своє рідне село. Найчастіше згадую свій будинок, наш великий сад і пісні, які співали дорослі й діти».
