За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Наталія Трач, штаб-сержантка відділу цивільно-військового співробітництва 67-ї окремої механізованої бригади. Facebook
Наталія Трач з Тернополя служить штаб-сержанткою відділу цивільно-військового співробітництва 67-ї окремої механізованої бригади. Разом із командою супроводжує поранених військових, родини загиблих, допомагає вирішувати питання щодо виплат і підтримки. В інтерв’ю Українському радіо Тернопіль жінка розповіла, що до Революції Гідності була аполітичною людиною. За освітою хореографиня, працювала у сфері торгівлі.
У 2014 році почала займатися просвітницькою діяльністю. Організовувала табори для дітей з Маріуполя. Пізніше було волонтерство, допомога військовим, поїздки на фронт, а під час повномасштабної війни одягнула військову форму.
Наталія Трач, штаб-сержантка відділу цивільно-військового співробітництва 67-ї окремої механізованої бригади. Facebook
Спілкувалася з Наталею Трач випускова редакторка Українського радіо Тернопіль Наталка Андрушко-Колтун.
Коли ви відчули, що в країні війна?
Відчула з 2014-го року. Конкретно, що мене підштовхнуло, це поїздка на початку 2016-го року в село Гранітне. Ми їздили з "Вертепом", організовував його зараз уже покійний Іван Сута з Великих Гаїв. Коли ми приїхали в школу, Гранітне було дуже розбомблене. Я вперше на власні очі побачила реальну війну. Там стояла наша бригада.
Зібрались ми всі у школі, щоб показати вертеп діткам, населенню, нашим хлопцям військовим. Я побачила, що Україна туди не прийшла. Побачила школу з "дошки почьота", серп і молот.
В актовій залі були розмальовані берьозкі, дєвочкі в кокошніках. І я сказала: "Що ж тут робити? Де тут Україна?" На той час було 25 років незалежності. Діти на вертеп дивились, як на інопланетян, взагалі не розуміли, що це. Після того я сказала, що зроблю табір, візьму дітей зі сходу, хочу їм розказати, яка Україна насправді.
Зібрала багато лекцій про вишиванку, про наші традиції. З Гранітного не відпустили діток, на жаль. Сказали: "Ні, не поїдуть вони туди, до бандеровців". А з Маріуполя, дякуючи Марічці Подебайло, мені дали діток.
Діти з Маріуполя на Тернопільщині. Facebook
Я не думала, але табір мав колосальний ефект. Діти сказали, що ви нас навчили любити родіну, ви поміняли наше життя на "до" і "після". Вони буквально на третій день уже перейшли на українську мову. І вони мені самі казали: "А як нам говорити українською, коли кругом всі говорять російською?"
Дехто з цих діток тоді вступив на українську філологію. Знаю, що воюють хлопці. До сих пір у Фейсбуці в мене є батьки, які дзвонили і казали: "Спасібо вам, що моя дитина заговорила українською мовою".
Наталія Трач у літньому таборі з дітьми зі сходу України. Facebook
Дуже важко було, коли почали бомбити Маріуполь, бо я ж всю цю школу, до якої я приїжджала, знаю. З учителькою ми здзвонились, вона встигла виїхати. Каже: "Дехто з діток загинув, когось вивезли насильно в Росію, дехто встиг виїхати". Вона і я розплакались по телефону.
Наталю, паралельно ви волонтерили протягом усього часу до повномасштабного вторгнення.
Я весь час їздила, де тільки можна було, навіть не перерахую, де я була. Часто була в Мар'янці, допомагала добровольцям. Я залишалась там по два-три тижні, допомагала пораненим, підтримувала морально. Вони навіть казали: "Не їдьте, бо ми без вас пропадемо".
А після повномасштабного зрозуміла, що вдома не зможу. Але вже вік такий, що фізично не дуже здорова. Паперова робота там теж потрібна, тому що це виплати, відпустки, все, щоб хлопці мали те, що заслужили.
Зараз я у цивільно-військовому співробітництві, відділення супроводу бригади. На телефоні з рідними бійців. Вислуховую все найважче.
Люди звинувачують усіх підряд, що всі винні, і ми в тому числі. Стараєшся їм пояснити. Інколи просто мовчиш, чекаєш, коли там людина викричиться, бо перебивати немає смислу. Треба час, щоб вона усвідомила це. Потім дзвонять уже більш-менш адекватно.
Наталя Трач та журналістка Наталка Андрушко-Колтун у студії Українського радіо Тернопіль. Facebook
Ми, в основному, допомагаємо з паперами. Коли безвісти зникає людина, документів треба найбільше. Рідні мають оформити всі належні виплати. Хто підлягає під першу лінію, це тато, мама, офіційна дружина, неповнолітні діти. Ми стараємося все пояснити, стараємося все зробити вчасно. Звичайно, не завжди вдається, бо підв'язано багато відділів. Всі готують якісь документи, ми збираємо, направляємо. Поліція теж.
Хочу звернутися до всіх сімей безвісти зниклих. Коли зникає зв'язок, це не загибель остаточно. Тому не хороніть передчасно. Ситуації були в нас різні. Було, що три роки ми нічого не знали про одного хлопця. Рідні вже хотіли через суд визнавати загиблим, а він виявився у полоні. Ми дуже прив'язані, на жаль, до окупантів, поки вони офіційно не подадуть списки через координаційний штаб. Основний папір — це Національне інформаційне бюро. Він підтверджує полон.
Ми дуже акуратно до цього всього ставимося. Люди ж хапаються за будь-яку соломину. Один випадок. Був лист сфотографований, його почерк, описано все, ніби він у полоні. Але наразі Національне інформаційне бюро не підтверджує, бо росіяни не подали списки офіційно. Списки мають зайти до нас через координаційний штаб і тоді це є підтвердженням. А сайт не є підтвердженням.
Навіть коли Червоний хрест каже: "Так, ми знаємо точно". Я теж нічого не можу тут зробити. Такі правила. І ще одне. Дуже важко в момент зникнення підняти дрон, не завжди є можливість оглянути територію. Якщо така можливість є, оглядаємо.
Координаційний штаб постійно веде пошуки. Люди чомусь не вірять, думають, що ми забули. Це неправда. Ми співпрацюємо з поліцією максимально щодо запитів.
Ще є такі правила, що саме ТЦК має прийти і вручити сповіщення, що людина пропала безвісти чи загинула.
Наталія Трач під час служби в ЗСУ. Maksym Kobets
Як війна змінила вас? Я так розумію, ви творча людина.
Я творча людина, але творчістю займалася мало. Сама хореографиня за професією, але у мене творчий брат, творча мама. А я, де була робота, там працювала.
Майдан повністю мене змінив. Я тоді зрозуміла, що нічого суттєво не знаю про Україну. Сиділа три-чотири місяці, шукала, аналізувала, читала, щоб донести це дітям. Коли в Маріуполі це розказувала, навіть учителі мене слухали, запитували, чи я історикиня.
Пригадую, коли мені довелось трішки попрацювати в Санкт-Петербурзі ще в 2007 році, тоді було перше відчуття, що ми зовсім не брати. Мені було настільки там погано. Об'їздила багато за кордоном, але такого дискомфорту, як у Росії, ніде не було. Пам'ятаю це відчуття, коли не могла дочекатися, щоб поїхати додому. Мені здавалося, що я бігла б скоріше, ніж їде поїзд.
Коли приїхала в Петергоф (імператорська резиденція в Санкт-Петербурзі 18 століття), якусь секунду стояла з відкритим ротом, бо реально красиво. І тоді розумію, на чиїх кістках побудований цей Петергоф, що це все козаки, українці, які лягли тут кістьми, щоб ця краса стояла. І я розвернулась та вийшла. У мене була така огида, біль, все вперемішку. Тоді зрозуміла, що ми абсолютно різні народи.
Наталія Трач допомагає військовим. Facebook
Який головний меседж хотіли б донести до людей?
Люди, будь ласка, забуваймо все москальське, насамперед, язик. Якщо ви думаєте, що мова не має значення, вона має значення дуже колосальне. Бо знову хтось прийде вас рятувати.
Бережіть Україну, полюбіть все українське, цінуйте, вивчайте історію. Нація — це як дерево: коріння — це минуле, стовбур — теперішнє, а крона — наше майбутнє. Якщо обріжемо коріння, чи зазеленіє крона?.. Тому історію треба пам'ятати і не забувати, хто наш одвічний ворог. Тримайтеся купи, любіть Україну понад усе.
