За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Книжка Ярослава Бензи “Життєва дорога”. Суспільне Тернопіль
"Життєва дорога" — третя книжка, яка вийшла друком після відходу у вічність радіожурналіста з Тернопільщини, поета, лауреата премії імені Івани Блажкевич Ярослава Бензи. Як йдеться в анотації, окрім ліричних та філософських віршів, до збірки увійшли байки, жарти, дружні шаржі, а також роздуми, афоризми, алітерації, що розкривають ще одну грань літератора. Про нове видання та автора книжки в ефірі Українського радіо Тернопіль розповів заслужений журналіст України, упорядник і літературний редактор Євген Баров.
Євгене Ігоровичу, понад 35 років Ярослав Антонович Бенза пропрацював в Тернопільській обласній державній телерадіокомпанії і стільки ж ви були знайомі. Про що найбільше згадуєте?
Коли приходжу на радіо, завжди мені так щемно серце стискається, тому що 46 років я віддав роботі на радіо, разом з тим і обласного, і українського, зокрема власкором 25 років точно.
Знайомство з ним відбулося навесні 1974 року. Він прийшов після військової служби, а перед тим з відзнакою закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. В колективі обласного радіо Ярослава Бензу швидко поцінували за кмітливий розум, досконалу мовну грамотність, образність мислення і логічність думки, і вже на той час навіть зрілу професійність. І вже за кілька місяців довірили йому очолити провідний відділ, редакцію.
Як тодішньому звукооператору мені доводилося опрацьовувати магнітофонні записи радіожурналістів, монтувати, потім записувати передачі, тексти. Вже тоді я звернув увагу на неабиякий хист Ярослава. Його вміння швидко вникати в тему розмови, чіткі і грамотні запитання співбесіднику, порушувати серйозні проблеми, і створювати цікаві, як ми говоримо, слухабельні передачі. Коли в вересні 1974 року, тоді ж мене перевели вже на посаду кореспондента саме у відділ вістей, то як мовиться, я на собі відчув, який Славко ще й вмілий у редагуванні чужих матеріалів. Обережний, такий шанобливий у втручанні до авторського тексту.
Я майже у всьому з ним знаходив спільну мову, тому що бачив його характерне вміння вносити зміни тільки на поліпшення. Але якщо аргументував, наполягав на своєму, він легко погодився, ніколи не тиснув авторитетом керівника. І хоч, ти пам'ятаєш, напевне, теж, характер у нього був непростий. Але мені з ним працювалося легко. Я багато хорошого перейняв від Ярослава.
Заслужений журналіст України Євген Баров і журналістка Українського радіо Тернопіль Лариса Миргородська. Суспільне Тернопіль
Перед життєвою дорогою були "Нові чарунки," ще перед тим була "Абомовня", тобто це третя книжка після відходу Ярослава Антоновича у вічність. Чи будуть ще книжки?
Це вже остання. Ця книжка "Життєва дорога" далася трошки нелегко. Вона лежала у видавничій раді обласній, фактично більше п'яти років. Тут почалася війна і обласну видавничу раду позбавили асигнувань. Минає ще чотири роки війни, я бачу, що так і не доживу. Не вдасться мені виконати якийсь обов'язок свій, товариський, перед Славком, як друга. Я взявся, так би мовити, добувати кошти.
Обдзвонив наших керівників сільгосппідприємств, заможник людей, які мене знали добре і Славка, куди ми приїздили не раз з ним у ті часи. І вони щиро відгукнулися на моє прохання. І його заголовний вірш отакий: "Найбільше, що маємо — життєву дорогу. За кожну миттєвість завдячуємо Богу. Є в кожного з нас Україна, є матір, живемо і не знаємо, які ми багаті".
Вислів цей — "життєва дорога" я використав спочатку умовно для назви, а потім так він і закріпився. У нього багато чудових віршів. Пам'ятаєш, напевно, як Славко з відпустки приїздив зі свого хутора й казав: "Я коли на своєму хуторі з мене поезія аж пре, як з джерела вода". І пару десятків віршів своїх нових приносив і просто читав нам.
Перші сторінки книжки. Суспільне Тернопіль
Євгене Ігоровичу, на обкладинці книжки нам здалося, що це зображений Ярослав Антонович молодий. Видно, що ця обкладинка згенерована штучним інтелектом. Це справді він?
Ні. Мені не вдалося зробити з допомогою художників обкладинку і тому у видавництві мені сказали, що вдамося до допомоги штучного інтелекту. І я задум свій так розказав: йде хлопчина польовою дорогою, з далекого села. З одного боку чудові соняхи, з іншого боку пшениця колоситься, поміж нею де-не-де волошки, маки ростуть.
Хлопчина йде такий веселий, усміхнений в вишиванці, з рюкзаком за плечима, покидає своє рідне село, іде далекий світ, а там десь старовинний вітряк, далеко біля села, все залишається у нього в минулому дитинстві.
І я такий був здивований, я вперше з тим стикнувся, як працює штучний інтелект. За п'ять хвилин він видав таку картинку чудову. Молодий хлопець, який іде, усміхається, чимось на Славка юного схожий. Гарно. Я думаю, що читачам також сподобається.
Ярослав Бенза. Суспільне Тернопіль
Книжка, можливо, в бібліотеках буде?
Ця книжка буде в бібліотеках, звичайно. І я вже навіть бібліотеці одній подарував і розіслав оцим щедрим людям, які допомогли створити цю книжку. І вона буде і в деяких районних, шкільних бібліотеках. При бажанні ті, хто знав Ярослава, зможуть придбати в місцевих книжкових крамницях.
Ти, як колега його і моя, напевно, знала, що в нього був дуже складний почерк. Ну просто такий, що очі ламалися. Тільки наша друкарка могла його розібрати і друкувати. Довелося трошки попрацювати над тим, навіть через збільшуване скло роздивлятися деякі записи. І в нього під столом такий був склад його, чи як така коробка. Він кидав так туди все. І воно там назбиралося.
Мені довелося оцю купу розбирати, складати, компонувати. Ну, але вона мені і приносила велике задоволення. Я знав, відчував, що ці вірші гідні того, щоб бути надрукованими. Він мріяв, дуже мріяв, звичайно, як кожен поет, щоб була надрукована книжка.
І я старався, я дуже щасливий, що свій обов'язок, товариський, дружній обов'язок я перед Ярославом виконав. Тобто в поезії весь доробок Ярослава Антоновича вже опрацьований. Шкода, що це сталося вже після його смерті. Так, він би ще міг би багато створити чудових віршів. Головне, що ми пам'ятаємо і його поезії, його збірки — це його фактично літературний пам'ятник.
