За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Тимур Гуламов у цивільному житті. Архівне фото Тимура Гуламова
Трішки про ваш бойовий шлях. Розкажіть про свій бойовий досвід, про те, де ви воювали, і про те, як змінювався ваш бойовий досвід. Від першого бою і до сьогодні. Як змінюється війна?
Війна змінюється, навіть коли винаходиться батарейка, яка на кілька відсотків тримає більше заряду. Вже повністю змінюється застосування військ, сил і засобів. 2022 рік –під Бахмутом і той досвід, що є зараз – це зовсім інші війни.
Тоді ми працювали, займали позиції, було багато стрілецьких боїв, ближніх боїв. Тоді засоби працювали зовсім по-іншому, розвідка працювала по-іншому, штурмували цілими селами, робили це майже з коліна. А зараз, щоб, наприклад, зробити підвоз того ж боєкомплекту, чи евакуацію пораненого треба задіяти багато засобів, сил. На це впливає багато різних чинників – підготувати ворога, щоб він був менш активний на твоїй ділянці.
Щоб евакуювати одного пораненого треба застосувати прикриття, засоби РЕБ, НРК, багато позицій, багато людей. Раніше одразу до пораненого приїжджала машина, туди його вантажили і виїжджали.
Тобто зараз більше про безпеку людей турбуються?
Зараз, як і раніше, я завжди турбувався про людей. В мене в першу чергу збереження життя людини, а потім виконання задачі. До прикладу, в мене сто людей і мені треба з цими бійцями виконувати задачі. Якщо я зараз покладу сто людей, але виконаю одну задачу, наприклад, заберу кілька будівель, і в мене не залишиться людей. То через три дні ворог забере їх назад, і забере ще й район, де я маю тримати оборону.
Але якщо я зроблю це не сьогодні, а зроблю це через три дні, але зберігши своїх людей, я зможу зробити набагато більше. Я зможу набагато далі просунутися, і набагато ефективніше тримати оборону. Це було раніше, це є зараз.
Якщо раніше була війна, як в фільмах про дʼАртаньянів, «Троя», коли зібралися чоловіки, піхота. Хто більш фізично, психологічно підготований, той і перемагав на полі бою. Так, тактика, стратегія, застосування, з прикриттям засобів. Але зараз це будується на технологіях, і ти, як командир, маєш ці технології застосовувати.
Якщо ми вже зачепили тему технологій, цікавить тема штучного інтелекту. Наскільки він зараз застосовується в українській армії, чи ви з цим працюєте?
Десь півтори роки тому я казав своєму командиру і не одному, що час воювати виключно дронами. Штучний інтелект підвищить «живучість» пілотів, ураження ворога, зекономить нам багато, грошей. Бо штучний інтелект буде вже враховувати багато факторів, які можуть вплинути на той чи інший засіб при ураженні ворога.
Тимур Гуламов під час служби. Архівне фото Тимура Гуламова
На вашу думку, технології, впровадження штучного інтелекту, чи вони зроблять війну менш жорстокою, чи взагалі жорстокість змінюється з часом?
Війна – це завжди брудно, це завжди жорстоко. Жорстокість з війни нікуди не дінеться, а тільки посилиться. Тому, що одна справа, коли ти впритул вбиваєш, а інша справа, коли це для тебе вже комп’ютерна гра. Тому жорстокість залишиться, і жорстокість буде тільки посилюватися.
Чи був у вас момент, коли ви думали, що більше не хочете бути на війні, а хочете займатися чимось іншим?
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Так, в мене кілька разів були такі моменти. Не те, що я геть не хочу займатися цим, а я не хочу брати безпосередньо оперативну участь в цьому. Це було під час операцйї. Одна на покровському напрямку, інша операція на сіверському. Коли я командував підрозділом, бачив, як воно відбувається, а мені давали команди, де я маю покласти всіх своїх людей, не виконавши ніяку задачу, а просто піти і вмерти. Не дійти навіть до якогось рубежу. І це з одної сторони демотивувало, а з іншої сторони мотивувало. В моменті я хотів перейти працювати на кафедру сухопутних військ, щоб викладати молоді. На той момент втратив віру в тому, що є зараз. Я хотів навчити заміну, щоб вони були більш ефективні і думали зовсім по-інакшому. Тиждень я думав і зрозумів, що я би і місяць не витримав в тилу.
Зараз будую підрозділ, мені дуже-дуже важко в тилу. Перші два місяці я на стіни ліз, не знав, як мені тут витримати. Але ці моменти мене і змотивували створити не маленький організм, а набагато більший. Для того, щоб вже я ухвалював рішення.
Яких людей шукаєте до себе в підрозділ? Чи ви шукаєте одразу хороших бійців? Чи ви шукаєте людей, які готові вчитися?
Я шукаю в підрозділ людей вмотивованих. З досвідом чи без досвіду. Якщо людина хоче чомусь навчитися — ми завжди навчимо. Якщо людина в чомусь сумнівається — ми переконаємо. В нас потужна команда бійців, які пройшли війну. Дехто з 2014 року, дехто з 2022 року. І людина, в якоєї є сумніви, коли потрапляє до нас, вона перебирає наш дух, наше бажання нищити ворога. І буквально за два тижні у людини змінюються очі. Він горить. Він горить своєю справою. Він хоче навчатися, знати все.
Для мене важливий не просто бойовий досвід, а що це за людина. Тому, що взаємодія в підрозділі, це один з таких слонів, на котрих ми будуємо батальйон. Я позбуваюся людей, якщо вони дивляться зверху на бійця. В першу чергу ми всі бійці і маємо мати повагу. Це є основою. І тільки після цього я вже дивлюся на бойовий досвід. Якщо людина без бойового досвіду, але вихована і розуміюча, то ми завжди навчимо. Навчити це не є проблемою.
Цитата із опису вашого батальйону на Lobby X звучить: «Команда підбирає посаду під людину, а не людину під посаду». Як це у вас працює?
Всі, хто заходять в підрозділ, спершу знайомяться зі мною. Я дізнаюся — чим займався в цивільному житті, як до нас потрапив, що спонукало до нас потрапити. Питаю про сім’ю. І основне моє питання — чим би ти хотів зайнятися у війську, де би ти був би ефективний, щоб тобі подобається, і де б ти хотів би розвиватися далі.
Я хочу, щоб людина побачила командирів, з ким їм працювати, і обрала собі не просто посаду, і напрямок діяльності в підрозділі, а й командира, з яким вона може тут і зараз поспілкуватися. Бо всі командири у нас з бойовим досвідом, і всі в нас дуже цікаві особистості. Людині може сподобатися той чи інший командир. І командир може зачепити навіть не напрямком роботи, а просто собою. Як особистістю, собою, як лідером цього підрозділу.
Ми не будуємося на принципах інших підрозділів, ми створюємо новий підрозділ. З будь-якими ідеями можна підійти до мене і сказати, що мені здається, так було би краще. І людина буде проявлятися тоді, коли буде на своєму місці.
Цікавий у вас підхід, і, я думаю, ефективний. Зараз кілька слів про іноземців. Багато іноземців йдуть до вас в підрозділ. Розкажіть, хто вони, звідки найчастіше приходять?
У мене не вистачає місця в штатній структурі батальйону для того, щоб я опрацював і оформив всіх іноземців, котрі хочуть до нас. У нас є американці, британці, французи, колумбійці, парагвайці. Для всього світу зрозуміло, хто є справжнім злом. Тому вони йдуть воювати на нашому боці. Вчимо бойового мистецтва, мови, культури. Спершу був мовний бар’єр але зараз в нас є перекладачі і стало легше.
Не можна нікого обманювати. Якщо іноземець запідозрить, що десь щось не так, то вони всі збираються і разом йдуть. Якщо один раз застосувати іноземців не правильно, то можна позбутися повністю всього ресурсу, який є в усьому батальйоні і не тільки в батальйоні. Я зараз можу казати про Збройні сили. Вони між собою контактують, обмінюються досвідами. Тому до нас і йде купа людей, бо їм передають досвід роботи з нами.
Тимур Гуламов. Суспільне Тернопіль
Наші колеги робили сюжет про іноземців у вашому батальйоні і навіть деякі говорили про те, що вони бачать своє майбутнє в Україні. Цивільне життя, після війни.
Побачивши рівень життя в Україні, їхнє бажання — людське адекватне, зрозуміле. Також побачивши колектив. Ми працюємо на них, вони працюють на державу. І це їх теж підманює. І вони думають, що так всюди в Україні. В них є досвід взаємодії з підрозділом. І майже у всіх є бажання отримати громадянство. Іноземцям, які воюють за Україну, можливо отримати громадянство. Є процедура, і ми сприяємо цьому.
Іноземці приїжджають в Україну з якимось романтизованими очікуваннями? Чи більш реальними? І що відбувається після першого бою?
Скажу 50 на 50. В когось романтизоване бачення, а в когось бажання зі страхом і нерозумінням. Першочергово нам треба навчити бійця працювати в бою. Щоб забрати страх, романтизм, дати розуміння. Щоб не було несподіванок. Щоб він знав, як йому діяти в різних ситуаціях.
І тоді він вже ефективний боєць. Коли він вступає в бій, виконує свою задачу, повертається, він не біжить додому. Повернувшись з бою, піде на пляж, відпочине. Є навіть кубинський пляж — «Куба-кемп» в Слов’янську, де багато колумбійців відпочивають. Солені озера за Слов’янськом. Відпочити тиждень-два і далі іти виконувати задачі.
Якщо це іспаномовні, в них після першого бою крила розправляються. Вони накуповують собі екіпіювання, ніколи форму не знімають. Ходять в тих тактичних окулярах, дуже гордо. І пишаються цим. Перед новобранцями, бійцями. Вони ходять з розправленою спиною. Це весело виглядає. Але для того, щоб людина пишалася тим, що вона була в бою, треба її навчити спершу.
Чи приносять іноземці щось корисне в українську армію? Щось таке, чого нам не вистачає?
Нам реально в українській армії не вистачає вмотивованих людей. Тому для мене іноземці — це бійці, з котрими я можу працювати і на котрих я можу покластися.
Можливо, пригадаєте якусь історію, випадок, хто з іноземців вас найбільше здивував, що запам’яталося?
Багато таких випадків є. Пам’ятаю один випадок, коли на піхотній позиції були два українці і два колумбійці. Це був кінець 2023 року. На позиції закінчувалася вода, залишилася одна пляшка води. Дрони літають, міномет працює, осколки над головою літають, а колумбієць виходить, знімає бронежилет, футболочку і починає митися тією останню пляшкою води. Українці сказали не робити такого, а колумбієць по радіостанції почав передавати, що вони деспоти, іроди. Не дозволили йому помитися. А наші ж думали, що треба ще тиждень тут сидіти. Треба щось пити. В них такий цікавий характер. В кожного свій, звісно, але історій багато було цікавих.
Тимур Гуламов під час служби. Архівне фото Тимура Гуламова
Зараз трішки про тему СЗЧ. Українські військові спеціально йдуть у СЗЧ, щоб потрапити у ваш підрозділ. Чому так відбувається?
Це моя команда, люди, з котрими я воював, хлопці, солдати, сержанти, офіцери, котрі знають моє бачення війни, ставлення до бійців. Коли вони дізналися, що я домігся свого і зробив цей підрозділ — хочуть приєднатися. Далі «сарафанне радіо». Хлопці приводять з собою своїх людей, і бійці підтягують бійців.
Мені потрібні достойні люди, а в іншому підрозділі вони теж займають цю ланку. Тому я розумію і командирів, котрі відмовляють про переведення, бо всюди потрібні фахівці. І залишається один з таких реальних способів переведення – це СЗЧ.
Багато людей, котрі вже знаходяться в СЗЧ, шукають підрозділ, бо в них є недовіра до командирів чи до Збройних сил. Коли вони приходять поговорити — я кажу правду. Розказую, чим він буде займатися, як це буде виглядати, даю можливість спілкуватися з вже діючими бійцями підрозділу.
Також через СЗЧ до нас переходять іноземці. Є британці, котрі до нас потрапили через СЗЧ. Також є іноземці, котрі знаходяться на території України в статусі СЗЧ, а ними ніхто не займається. Бо це треба проробити багато роботи для того, щоб вивести іноземця з статусу СЗЧ. Ніхто не хоче мати з тим справу. Ми беремось, робимо. В нас вже є випадки, коли ми офіційно оформили іноземців, переведених через СЗЧ.
Кілька слів про мобілізацію. Поділіться вашою оцінкою того, як зараз працює мобілізація в Україні?
Не хочу лізти в політику. Моя справа — війна і вбивати ворога. Скажу, що мобілізаційний ресурс, який зараз є — це дуже-дуже невмотивовані люди. Коли вони потрапляють у військо, в них є навʼязлива думка, що помруть. Що протягом тижня вони їх вже не буде. Коли людина майже 5 років ховалася вдома, її ловлять і вона потрапляє в бойовий підрозділ, в неї тільки одна думка — як знову втекти.
Я не можу зробити нелюдські умови, щоб вони не втікали. Я з ними розмовляю, ми проводимо бесіди, є посадові особи, психологічна підтримка персоналу, є командири відділень, взводів, рот, навчання, але, на жаль, маленький відсоток з цих людей буде виконувати бойові завдання. Тому я ставлю ставку на технології, найманців, іноземців і молодь. Щоб хлопці 18 – 24 роки були пілотами, пілотами дронів, щоб розвивали ці технології, ставали командирами і будували ефективну армію.
Ви згадали про те, що останні місяці більшість часу проводите в тилу і вам дуже важко. Чому важко? І чи є відчуття, що, наприклад, тут, в Тернопільській області, люди забули про те, що зараз триває війна?
Відчуття, що люди підзабули про війну є по всій території України. Перший час мені було дуже незвично через швидкість роботи в тилу. На війні все вирішується тут і зараз. В тебе є секунди на ухвалення рішення, в тебе все працює на вчора, ти маєш думати заздалегідь. Постійний стрес не покидає тебе. Ти знаходишся в цьому стресовому стані, ти зібраний цілодобово і готовий до будь-яких ситуацій, які можуть трапитися.
А коли потрапляєш в тил і потрібно виконати якусь задачу, а на виконання є тиждень — це для мене незвично. Я звик, що є завдання тут і зараз, воно робиться вже, і рішення ухвалюється дуже швидко. Перші два місяці в тилу мені було важко психологічно. Швидкість роботи в тилу, відсутність стресу призводили до того, що став більш розсіяним, розслабленим. Дуже тривожить відчуття, що зараз щось трапиться, а ти не зможеш швидко і правильно відреагувати. Тому незвично і важко в тилу. Але скоро ми вже виходимо на війну, будемо виконувати бойові задачі.
Під кінець інтерв’ю хочу поговорити трішки про особисте. Яке найважче рішення вам доводилося прийняти як командиру?
Всі рішення відповідальні. Командир це і тато і мама. Він має прослідкувати коли поїв його боєць, як він одягнений, чи по сезону, чи отримав грошове забезпечення, чи в його родині немає якихось конфліктів. Якщо щось є — думати про усунення цих недоліків. Командир має відправляти бійців на задачі, де є небезпека, ризик для життя. І також саме командир має приймати рішення як правильно будувати застосування сил і засобів. В мене всі рішення мають однакову вагу — чи то боєць поснідав, чи то позицію треба змінити.
Чи дозволяєте ви собі боятися?
Ні. Боятися я собі не дозволяю. Спробую пояснити. Я командир, я веду з собою бійців в бій. Я найбільш хлоднокровна людина в підрозділі. Ухвалюючи рішення, я не маю керуватися страхом, а маю керуватися знаннями, розумінням. На посаді командира батальйону чи підрозділу я водив групи в бій в Серебрянському лісі, на лиманському напрямку, під Бахмутом, на покровському напрямку. Я завжди є першою бойовою одиницею. Коли є найважча задача, я сам веду бійців в бій. Я маю бути першим мотиватором своїх бійців. І я не маю допустити навіть краплі страху в собі.
Що зараз вас тримає?
Ворог. Ворог мене тримає, мотивує.
Що б ви хотіли, щоб ваші бійці сказали про вас через 10 років? Думали про це?
Я би хотів, щоб мої бійці через 10 років були зі мною. Були живі, зі своїми сім’ями, з руками, з ногами. І теж важливо, з тверезою, здоровою психікою.
Якщо прибрати зараз зброю, посаду, звання і все, що з вами зробила війна, хто ви зараз?
Проста людина, котра любить природу, любить виїжджати на природу, хоче жити десь в горах, насолоджуватися природою.
Тобто після війни ви думаєте якусь ферму відкрити в селі?
Вене нема після війни, я вже на війні. Я знаю, що я на війні вже залишусь до кінця своїх днів. Якщо я переживу цю війну, то я залишусь психологічно на цій війні.
