За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Ольга Навроцька в студії Суспільного з журналісткою Лілією Лобур. Суспільне Тернопіль
Тому я дякую Богу, що на першій стадії я це просто під руками помітила. І одразу наступного дня я була в своєї лікарки. Цього ж дня — в онкодиспансері. Мені зробили і мамографію, і УЗД, і взяли пункцію з клітин пухлини.
— Ви одразу почали діяти?
— Так, тому я раджу: одразу до лікаря. Краще перестаратися, ніж не звернути на це увагу. І тому раз на рік [робити обстеження] — це той мінімум, який потрібно. Тим більше, мамографія безкоштовна. Можна взяти направлення в сімейного лікаря і просто її пройти. Раз на рік. Наприклад, перед днем народження чи Новим роком взяти собі за правило робити чекап.
Ми часом нехтуємо, йдемо на манікюр, педикюр й інші процедури, — зовнішні речі, які й дорожче коштують, а УЗД — коштує орієнтовно 500 гривень, але це запорука вашого здоров'я.
— Що було найважче під час лікування?
— Хіміотерапія. Я пройшла їх 16.
Але найважливіше — це віра в тебе людей, які поряд. Коли людина хвора на рак, вона "зчитує" все. Ці люди не вірять звичайним словам, на кшталт, "все буде добре". Ну так, у тебе все буде добре, бо ти здорова. Тому до мене часто і звертаються жінки, які борються з цією недугою. Вони довіряють мені, бо я це пройшла.
Болісно, коли не вірять в твоє одужання, коли ти бачиш в очах, що тебе майже поховали, майже вибрали місце на цвинтарі. Тому я б побажала всім близьким віри в одужання ваших рідних. Це дуже тримає і мотивує, і це їм конче необхідно.
— До речі, про підтримку. Як правильно підтримати, які слова казати?
— Якщо це людина, з якою ви живете, то можете сказати: "Ми пройдемо цей шлях разом". Людину можна підтримати будь-яким словом чи подарунком. Мені подруги дарували вітаміни, бо знали, що мені це треба. Інша колежанка дарувала одяг. Я прийшла до неї, а вона каже: "Я тобі хочу подарувати". А я: "Ну, мені не потрібно, я зараз в спортивному костюмі ходжу на "крапання". В мене зараз такий період, що, напевно, не до того". А вона мені: "Я хочу, щоб ти прийшла красивою в лікарню". Я так і намагалась виглядати.
Ольга Навроцька. Суспільне Тернопіль
Можна дарувати будь-що, кілька будь-яких слів уваги. Дівчата мене водили всюди. Вони вважали, що мають напитися зі мною кави. І я їм безмежно вдячна, бо це були такі періоди, що мені навіть зараз приємно про них згадувати.
У моєї подруги є подруга, яка має онкологічне захворювання вже 16 років. І вони мають традицію раз в місяць з нею гуляти Києвом. Знаєте, як це приємно. Тому просто беріть за руку і прогулюйтеся, робіть приємні речі.
— Чи готове наше суспільство бачити навіть якісь зовнішні прояви хвороби, сприймати?
— Ще ні. Але я впевнена, що це зміниться під впливом людей, які про це розповідають, відомих, сильних в громадському секторі. Вони показують своїм прикладом, що все гаразд, і після того життя триває з вірою в Бога, в майбутнє і добре. Тому я вірю, що це зміниться.
А не готові… Недавно дзвонила до мене одна жінка за порадою. Сказала: "Я дуже хотіла перуку, і мені з Канади передали 10 штук". Я зробила у Фейсбуці допис, що є перуки, і за одну добу їх всі розібрали. Тобто, в цьому зараз є потреба. Ця жінка сказала: "Я найбільше боюся, що дізнаються інші батьки з донькиної школи".
— Боялась осуду?
— Боялася. Це дуже страшно, коли суспільство не розуміє, що у людини біда, а навпаки — вмикаються хейт, насмішки. Хоча це одна з хвороб і зараз є методи боротьби з нею. Вже з’явилися імунні препарати, які дають можливість жити і довго жити.
Волосся ж не тільки на голові втрачається, ще брови, вії, тобто навіть немає "пушкового" волосся на обличчі. Я була така робот Оля, без якихось рис. Тому намагалася домалювати, дочепити щось, але це дуже важко. Можливо, чоловікам трошки легше в цьому плані.
Це важко, але все пройде, все відновиться. Нещодавно я була в перукарні, і там одна з жінок заздрила моєму густому волоссю. А воно густіше стало внаслідок хіміотерапії. Тому ніколи нікому не заздріть, живіть своїм життям.
Коли ви бачите людину, виснажену хіміотерапією, ви ж бачите, що вона проходить важкий момент у своєму житті. Уступіть чергу, щось допоможіть, підтримайте хорошим словом і в жодному разі не насміхайтеся і не обурюйтесь, бо життя дуже циклічне.
— Що змінилося у вашому житті після лікування?
— Людина після онкологічного захворювання називається "в ремісії" — життя в ремісії. Треба частіше перевірятися. Перший рік — раз на три місяці, другий рік — раз на пів року, а потім можна теж чергувати раз на пів року огляди. Це і КТ, і МРТ, і УЗД грудей або мамографія.
[У моєму житті] нічого, як такого, не змінилося. Просто я більше ціную життя. Хвороба все-таки наклала свій відбиток, були гормональні препарати. Я більше займаюся спортом, намагаюся ходити на масаж, здорово харчуватися і навчати цьому інших — на зустрічі з дівчатами [з онкологічними захворюваннями] у нас були нутриціологи.
Тому воно просто десь так іде від здорового способу життя. Якихось жорстких обмежень у мене немає. Я подорожую, плаваю, стрибаю з вишки, мчу на лижах згори. Нічого не змінилося, дякувати Богу.
— Ви створили громадську організацію "Я є жінка", щоб підтримати жінок, які теж мали схожий досвід. Чому для вас це важливо — розповідати, не боятися говорити. Якими своїми кроками підтримуєте жінок?
— Коли в одного психолога запитали про сильних жінок, він сказав: "Сильних жінок немає. Сильні жінки тільки в онколікарнях". Я думаю, що це й хвороба сильних жінок, коли десь щось — замовчують. Я вчу жінок, щоб вони не тримали ні на кого образ, вирішували тут і зараз, щоб вони жили своїм життям, бо коли десь вони відчувають нереалізованість, то це теж погано.
Ольга Навроцька. Суспільне Тернопіль
Раніше я була керівницею організації "Жінки в бізнесі". І коли жінки приходили в організацію, то не всі себе комфортно відчували. Наприклад, вчительки, лікарки казали: "Ми ж не в бізнесі, не підприємиці. Ми до вас хочемо, але нам ніби якось не пасує". Я зрозуміла потім, якщо жінка не стане жінкою, вона не стане більше ніким: ні підприємицею, ні політикинею, ні успішною, ні просто жінкою, яка отримує насолоду від життя. Тому що вона повинна зрозуміти, ким вона хоче бути, що вона хоче від цього життя. Вона повинна жити з розправленими крилами, насолоджуватись. Якщо кохати чоловіка, то кохати. Якщо не кохати, то піти. Тому і організацію я назвала відповідно — "Я є жінка".
— Звідки берете сили, натхнення, мотивацію?
— Це найважче питання. Я дякую Богу за все. Напевно, і ця енергія, і це бажання робити, творити, — все від Бога. Йому дякую щодня за кожен прожитий день, за кожну людину, яка на моєму шляху, за моїх рідних, за чоловіка, за дітей. Дякую, що подарував мені ці миті.
Знаєте, коли я хворіла, мені не можна було робити масаж, займатись в залі, та я й не мала сил взагалі-то. І тепер просто насолоджуюсь, коли йду в спортзал, бо я це можу. Можу робити, творити, організовувати форуми, заходи, спілкуватися. А цього я навіть не хотіла в цей час. Тому ті, хто пройшли такий шлях, вони точно розуміють, що життя одне і слід ним насолоджуватись.
І, напевно, я роблю те, що мені подобається, і від цього беруться сили. Наша сім'я перенесла такий ураган — і ми почали більше цінувати одне одного. Я почала цінувати більше хвилини з дитиною, намагатися дати йому більше. В мене навіть з'явився свій YouTube-канал, як бажання залишити свій слід в житті.
Пережите мене змінило. Багато людей помічають, що я трішки інша, ніж була до хвороби.
Бо ми живемо і не задумуємося, що завтра може не настати. Тим паче ми зараз, не просто про хворобу говорячи, пливемо всі в одному човні. Це війна. Скільки мене просили: "Напиши книжку, напиши книжку!". А я: "Та потім, та що ви". А потім раз — і ти розумієш: "А завтра може не настати". А що ти залишив в своєму житті, який спадок, що про тебе пам'ятатимуть?
