1 листопада минає 82 роки від дня смерті митрополита Андрея Шептицького — духовного лідера українців, який понад чотири десятиліття очолював Українську греко-католицьку церкву.
Він походив із графського роду, заради служіння церкві відмовився від світського життя, пережив дві світові війни, підтримував українську освіту й культуру, а під час нацистської окупації допомагав рятувати євреїв.
Про життєвий шлях митрополита та його внесок в історію України нагадали у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.
Від графського роду до монастиря
Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. При народженні отримав ім’я Роман Марія Александер. Його батько Іван Шептицький був графом, а мати Софія походила з родини польського письменника Александера Фредра.
Рід Шептицьких мав давнє українське коріння, однак у ХІХ столітті родина належала до римо-католицького обряду. Попри це, Роман вирішив повернутися до традиції своїх предків і присвятити життя служінню Українській греко-католицькій церкві. Це рішення не підтримував навіть його батько.
У 1888 році він вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі, де прийняв східний обряд та чернече ім’я Андрей. У 1892 році отримав священничі свячення, а згодом продовжив богословське навчання.
У 1899 році Андрея Шептицького призначили єпископом Станиславівським, а вже у 1901-му він став митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським та очолив УГКЦ. На цій посаді він залишався до самої смерті — 44 роки.
Розбудовував освіту, медицину та культуру
Шептицький не обмежувався церковним служінням. Він підтримував українські школи, студентів, митців, благодійні та культурні установи. За його сприяння у Львові відкрили Народну лічницю, де допомогу могли отримати люди незалежно від їхнього походження чи матеріального становища. Також він став засновником Національного музею у Львові та Львівської греко-католицької богословської академії.
Із діяльністю митрополита пов’язана й Тернопільщина. Він підтримував розбудову відомого паломницького центру — Зарваниці.
Під час Першої світової війни митрополита заарештувала російська окупаційна влада. У 1914 році його вивезли зі Львова та утримували на засланні в різних містах Російської імперії. До Львова він зміг повернутися лише у 1917 році.
У міжвоєнний період Шептицький продовжував відстоювати інтереси українців, підтримував розвиток громадського життя та виступав проти переслідувань. У 1933 році він привертав увагу до Голодомору в радянській Україні та долучився до організації допомоги голодуючим.
Допомагав євреям під час Голокосту
Особливо важкою сторінкою його життя стала Друга світова війна. Під час нацистської окупації митрополит виступав проти переслідування євреїв і допомагав переховувати людей у митрополичій резиденції та монастирях.
«У часи нацистської окупації він рятував усіх: українців, росіян, поляків та євреїв. Митрополит настільки добре опанував єврейську мову, що міг вільно спілкуватися з громадами, які зустрічали його з Торою. У своїх палатах він переховував сотні євреїв та написав сміливий пастирський лист-протест проти звірств нацистів — «Не убий», — зазначають у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.
У листопаді 1942 року митрополит оприлюднив пастирське послання «Не убий», у якому засудив убивства та насильство. За даними Української греко-католицької церкви, завдяки його допомозі під час Голокосту вдалося врятувати близько 150 євреїв, переважно дітей.
Спадщина, яка залишається актуальною
Андрей Шептицький залишив значну духовну та суспільну спадщину. Серед його праць — «Як будувати Рідну Хату», у якій він розмірковував про відповідальність українців за майбутнє своєї держави, єдність і моральні засади суспільного життя.
Його служіння трьома словами охарактеризував нинішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав.
«Уся його молитва, уся його праця може бути підсумована в трьох найважливіших моментах: єдність, святість і віра в Бога», — зазначає Блаженніший Святослав у цитаті, яку навели у краєзнавчому музеї.
Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року у Львові. Його поховали у крипті собору Святого Юра. У 1958 році розпочався процес його беатифікації, який триває досі.
Пам’ять про митрополита зберігається завдяки його духовній праці, підтримці української культури, благодійності та допомозі людям у часи найбільших випробувань.
